Розділ 11. Безвихідь

Емілі відчула, як її серце стискається у грудях. Вона не розуміла, що відбувається, не могла осягнути того, що тільки-но почувала. У її голові лунали одні й ті самі думки, немов зламаний запис: "Я хочу до мами". Але слова Річарда, ці різкі, холодні фрази, які наче били її по обличчю, перешкоджали їй зрозуміти реальність.

— Ти підписала договір, Емілі. Ти знала, на що йдеш, — повторив Річард знову, його голос був рівним, без тіні співчуття.

Його погляд був суворим, наче батьківська догана, коли дитина зробила щось не так. Але Емілі зараз була далекою від того, щоб сприймати його слова всерйоз. Вона просто хотіла встати й піти — втекти, знайти маму. Її серце билося в шаленому ритмі, руки тряслися від нервового напруження. Вона обхопила голову руками, намагаючись зосередитися, хоча це здавалося неможливим.

Річард продовжував:

— Перед тим як підписувати щось, треба було читати умови. Договір укладений на рік, Емілі. І хочеш ти цього чи ні, але ти зобов’язана протягом цього року грати мою дівчину на публіку. Це — угода.

Його слова врізалися в її свідомість, розриваючи її світ на частини. "Грати його дівчину ЦІЛИЙ РІК?"— ці слова звучали так жорстоко й неприродньо на фоні її болю. Її мати тільки що померла, а він говорить про якийсь договір, про гру, про публіку…

— Що… — шепотіла вона, здавалося, на межі зриву. Її голос зламався, і вона знову спробувала піднятися з ліжка, але її ноги не слухалися. — Що ти… що ти сказав?

Річард подивився на неї зверхньо, його очі знову стали холодними, наче камінь. Він зітхнув, ніби був змушений повторювати щось очевидне:

— Рік, Емілі. Угода триває рік. Після цього ти зможеш піти куди завгодно. Але зараз ти повинна виконувати свою частину угоди. Слова обрушувалися на неї, наче важкі молоти, що вдаряли по її душі. Вона не розуміла, як він міг бути таким безсердечним у цей момент. Вона підняла очі на нього, її погляд був наповнений сумішшю відчаю і нерозуміння.

— Ти... ти про що взагалі? — нарешті вимовила вона, ледве знаходячи слова. — Я... я тільки що втратила маму… А ти... ти говориш про якийсь договір? Про якісь… умови?

Річард зітхнув з нетерпінням. Його обличчя залишалося кам'яним, але в очах спалахнув відтінок нетерпимості.

— Це не змінює факту. Угода є угода. Я допоміг тобі з оплатою операції, і ти

зобов’язана виконати свою частину угоди. Так було домовлено. Це не підлягає обговоренню.

Емілі відчула, як її серце стискається від образи й болю. Як він міг бути таким жорстоким? Як він міг думати про щось настільки неважливе, коли її світ щойно зруйнувався?

— Ти… — її голос тремтів, гнів збирався всередині неї, як лавина, готова вибухнути. — Ти... скотина! Як ти можеш так говорити? Ти бездушна людина!

Вона більше не могла стримуватися. Її руки почали тремтіти від люті, її погляд став похмурим, майже божевільним.

— Ти нічого не розумієш! Ти навіть не можеш уявити, що я тільки що втратила! Мою маму! Єдину людину, яка мала для мене значення! А ти говориш про якісь угоди і договори?! Ти... ти...

Вона зірвалася. Її голос розбивав тишу, кричучи так голосно, що, здавалося, стіни тремтіли.

— ТИ ІДІОТ! ПАСКУДА! ТИ НЕ РОЗУМІЄШ, ЩО ТАКЕ СПРАВЖНІЙ БІЛЬ! ТИ ПРОСТО ЕГОЇСТ! НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ!

Її голос зірвався на істерику. Від гніву вона почала кидати в нього все, що потрапляло під руку. Спочатку це були подушки, потім її телефон, що лежав на столі. Лампа, яка стояла поруч, полетіла у бік Річарда, ледве не вдаривши його.

— Будь ти проклятий! — закричала вона, не стримуючи своєї люті. — Ти зруйнував моє життя!

Річард спочатку залишався на місці, ухиляючись від речей, які летіли в його бік. Але його терпіння швидко вичерпалося. Обличчя чоловіка перекосилося від гніву. Він зробив крок вперед, підходячи до неї ближче.

— Емілі, припини це зараз же! — його голос був злим, грубим, з металевим відтінком.

Але вона його більше не слухала. Її гнів заполонив її свідомість, і вона більше не могла контролювати себе. Сльози текли по її обличчю, перетворюючи кожен її жест на хаотичний, неконтрольований рух.

— Ти не можеш мені наказувати! Ти не можеш змусити мене залишитися! Я не буду виконувати твій чортів договір! Ненавиджу тебе! Ти зіпсував усе! Це ти винен, що я не змогла бути з мамою в останні моменти!

Вона схопила склянку з водою і жбурнула її в його бік, але Річард швидко відступив, і склянка розбилася об стіну. Тоді його терпіння остаточно вичерпалося. Він підскочив до неї, і вона навіть не встигла зрозуміти, як опинилася перед ним, коли він підняв руку і дав їй ляпаса.

Звук удару був різким й наче ехом пройшовся по кімнаті. Емілі похитнулася, її обличчя одразу ж запалало від болю, а рука інстинктивно піднялася до щоки. Її очі широко розкрилися, сповнені шоку та нерозуміння. Вона дивилася на нього, не вірячи тому, що щойно сталося.

— Заспокойся, Емілі, — сказав Річард суворо. Його голос звучав твердо і невблаганно. — Я не буду терпіти таких істерик. Це нікому не допоможе. І тим більше тобі.

Він дивився на неї з таким холодом в очах, що вона відчула, ніби перед нею стоїть зовсім інша людина. Цей Річард був жорстоким, бездушним і зовсім чужим.

Емілі тремтіла, тримаючись за щоку. Її очі все ще були повні сліз, але тепер до них додалося і почуття безвиході. Вона більше не мала сил боротися. Її світ, який і так був зруйнований смертю матері, тепер ставав ще більш жорстоким і холодним.

— Ти… ти не мав права, — прошепотіла вона, її голос тремтів від страху і образи. — Як ти міг…

Річард знову поглянув на неї холодно.

— Ти втратила контроль. І ти повинна зрозуміти, що зараз не час для істерик, — сказав він, не зводячи з неї погляду.