Розділ 10: Коли все летить у прірву

Емілі прокинулася від різкого дзвону будильника. Її тіло інстинктивно сіпнулося, рука майже автоматично потягнулася, щоб вимкнути джерело цього настирливого звуку. Очі ще злипалися, мозок тільки почав прокидатися після глибокого сну. Але, навіть не до кінця прокинувшись, вона відчула знайому тривогу. Вчора мама мала важливу операцію, і всі думки зводилися тільки до неї.

"Треба поспішати до лікарні", подумала Емілі. Вона швидко змінила лежаче положення на сидяче, ще на кілька секунд зупинилася, намагаючись заспокоїти своє серцебиття. Стисла пальцями ковдру, нервово крутячи її край. Ця ніч здалася їй нескінченною.

Не вагаючись більше, вона змахнула ковдру в бік, піднялася з ліжка і миттю застелила його. Довго стояти над заправленим ліжком вона не могла — відчуття невідкладності переслідувало її кожну секунду. Швидкими рухами підправивши подушку і ковдру, Емілі кинула оком на годинник. Вона запізнювалася — так їй здавалося.

Вийшовши з кімнати, Емілі повільно, але рішуче пішла сходами вниз. Вона пройшла майже беззвучно, намагаючись не видавати кроків. Спустившись до вітальні, вона побачила Річарда. Він сидів на дивані з купою паперів перед собою, які читав, занурившись у свої думки.

— Доброго ранку, — тихо промовила Емілі, намагаючись приховати хвилювання.

Річард підняв голову, дещо здивовано поглянувши на неї.

— Доброго ранку, — відповів він, трохи посміхнувшись. — Чому ти так рано встала?

Емілі підійшла ближче і сіла на край дивана, навіть не торкаючись поглядом паперів, якими він займався.

— Я не хотіла запізнитися в лікарню до мами, — відповіла вона, дивлячись перед собою, уникаючи прямих поглядів. — Мені треба бути там якнайшвидше.

Річард кивнув, поглянувши на неї злегка зацікавлено.

— А ти чому встав так рано? — поцікавилася Емілі, нарешті звернувши увагу на документи.

— Робота, — коротко відповів він, відводячи погляд і кладучи папери на столик. Виглядав він трохи втомленим, хоч і завжди збирався з думками, щоб не показувати цього.

Емілі не надала цьому значення. В її голові було тільки одне: дістатися до лікарні, побачити маму після вчорашньої операції. Вона не могла довше чекати, адже й так вчора весь день провела в очікуванні.

— Ти готова? — запитав Річард, дивлячись на неї злегка підозріло. — Може, хоча б поснідаєш?

— Ні, — швидко відказала Емілі, одразу заперечивши його пропозицію. — Я не хочу їсти. Я просто хочу побачити маму.

Річард з розумінням кивнув і встав з дивана, не наполягаючи далі. Його обличчя зберігало спокій, хоча в його погляді було помітне легке занепокоєння.

— Добре, тоді поїхали, — погодився він, накинувши куртку й вийшов з дому, пропустивши дівчину вперед.

Коли вони дісталися до лікарні, Емілі швидко вийшла з машини, не чекаючи, поки Річард вийде за нею. Вона майже бігла до входу, відчуваючи, як її серце шалено стукає від тривоги. Дорога здавалася нескінченною, кожен крок вивільняв ще більше хвилювання, і їй здавалося, що час сповільнився, наче хтось знущався з неї. Вона кинула швидкий погляд на годинник у холі лікарні.

— Я почекаю тебе тут, — сказав Річард, коли вони підійшли до приймальні.

Емілі кивнула, ледь звернувши увагу на його слова. У її голові зараз був лише один напрямок — до палати мами. Вона швидко пішла по коридору, аж раптом перед нею з'явився лікар. Це був той самий чоловік, що оперував її матір.

— Добрий день, — звернулася до нього Емілі, намагаючись тримати себе в руках. — Як пройшла операція? Як зараз моя мама?

Лікар зробив коротку паузу, опустивши погляд. Його обличчя стало серйозним, і Емілі в ту мить відчула, як щось холодне і липке поповзло по її шкірі. Серце, яке досі шалено билося, почало битися ще швидше.

— Операція пройшла, — почав лікар, але його голос був тихим, майже приглушеним. — але, на жаль, було втрачено занадто багато часу. Стан вашої мами на початок операції був надзвичайно важким.

— Що ви маєте на увазі? — тихо запитала Емілі, починаючи панікувати. Вона відчувала, що не готова почути відповідь, але не могла залишити це питання без пояснення.

Лікар зітхнув, з болем дивлячись на неї.

— Ваша мама... померла сьогодні вранці. Ми намагалися вам зателефонувати, але не змогли додзвонитися. Це сталося близько півгодини тому.

Емілі застигла на місці. Слова лікаря прозвучали, ніби постріл в тиші. Вона не могла повірити в те, що чує. Її мама... померла? Це була просто помилка. Це жарт. Ні, це не могло бути правдою.

— Ні... ні... — прошепотіла вона, майже не усвідомлюючи власних слів. Її голос задушило ридання. Вона схопилася за голову, намагаючись стримати хвилю відчаю, але емоції захлеснули її, наче величезна хвиля накрила відразу.

Її ноги раптом підкосилися, і вона впала на найближчу лавку біля стіни. Світ перед її очима запаморочився, слова лікаря лунали в її голові як ехо, що не зникало. "Мама померла". Вона не могла зібратися з думками, не могла дихати. Сльози рікою котилися по її щоках, і кожна нова хвиля емоцій здавалася сильнішою за попередню.

— Це неправда...це не може бути... — шепотіла вона знову і знову, хитаючи головою. Її дихання стало уривчастим, а тіло тремтіло від непереборного жаху. Вона намагалася зловити хоч якесь пояснення, хоч один шанс на те, що це була помилка.

— Моя мама... вона не могла померти... вона ж була жива... — тепер вона вже майже кричала, коли двоє медсестер підійшли ближче, щоб допомогти їй. Її голос був наповнений болем і відчаєм, а її тіло ніби не могло витримати цього навантаження.

Лікарі зрозуміли, що їй потрібна допомога. Одна з медсестр швидко  підійшла до неї, намагаючись хоч трохи заспокоїти. Інша медсестра вже підготувала заспокійливе. Лікарі знали, що в такому стані Емілі не зможе себе контролювати. Її руки тремтіли, вона втратила будь-яке відчуття реальності. Все навколо стало далеким і непридатним для сприйняття. Єдине, що вона відчувала, — це біль, настільки глибокий і нестерпний, що їй здавалося, наче світ розвалюється прямо перед її очима.