Розділ 9: В очікуванні

Емілі повільно прокидалася, ніби її тіло намагалося утримати її ще трохи у спокійній темряві сну, де не існує жодних турбот. Очі поволі відкривалися, вловлюючи м'яке світло, що лилося через вікно. Її перше відчуття — дивне, майже незнайоме — була справжня легкість. Вперше за багато тижнів чи навіть місяців вона відчула, що справді виспалася.

Вона не могла згадати, коли востаннє так глибоко й міцно спала. Кожен м’яз її тіла був розслаблений, голова ясна, без звичної тяжкості й болю, які часто супроводжували її ранок. Вона витягнула руки вгору, насолоджуючись цим моментом, ще не готова встати з ліжка. Хоча кілька секунд тому вона відчула себе повністю розслабленою, зараз її огорнула легка апатія. Але спокійний настрій не протримався довго. Як тільки її свідомість почала працювати активніше, думки повернулися до реальності.

Вчорашній день. Спогади почали повертатися.

Емілі швидко піднялася з ліжка, спостерігаючи за простором навколо себе. Пройшовшись очима по кімнаті, вона раптом згадала все, що сталося. Кімната була чужою — величезне ліжко, м’яка постіль, елегантні меблі, великі вікна. Вона все це бачила вчора, коли приїхала сюди, але зараз всі деталі заграли новими фарбами.

Її мати… Операція.

Тільки-но ця думка промайнула у її голові, Емілі кинулася шукати телефон.

Він лежав на тумбочці біля ліжка. Швидко піднявши його, вона ввела номер лікарні, нервово чекаючи, поки з’єднання відбудеться. У кімнаті панувала тиша, лише слабке дихання дівчини переривало її, і цей звук здавався занадто гучним.

— Алло, — пролунав голос медсестри, і Емілі схопила телефон ще міцніше.

— Доброго ранку. Це Емілі Вільсон. Я хотіла б дізнатися, як пройшла операція моєї мами, Стефі Вільсон, — швидко, майже на одному диханні вимовила вона, не даючи собі часу на роздуми.

— Доброго ранку, міс Вільсон. Операція все ще триває, але все йде за планом. Ваша мама у стабільному стані. Ми очікуємо завершення процедури протягом кількох годин, приблизно за три години ви зможете відвідати її, — відповіла медсестра спокійним тоном, звичним для тих, хто працює в лікарні.

Емілі відчула, як її серце почало битися трохи повільніше. Це були хороші новини. Вона несвідомо посміхнулася, адже мама була в порядку й зовсім скоро Емілі зможе її побачити.

— Дуже вам дякую, — відповіла вона з полегшенням у голосі й натиснула «завершити дзвінок».

Вона уявляла собі їхню зустріч. Тиху, спокійну мить, коли її мама відкриє очі і, можливо, навіть усміхнеться. Вони завжди були близькі, й Емілі важко було уявити своє життя без цієї жінки, яка її виховала й підтримувала у найтяжчі моменти. Уявлення про майбутню зустріч надавали їй сил.

Закінчивши розмову, Емілі нарешті вирішила оглянути будинок. Її хвилювання через маму трохи вщухло, і зараз вона була сповнена енергії. Великий...величний будинок, який належав Річарду, був справжнім витвором архітектурного мистецтва. Просторі кімнати, мармурові підлоги, величезні вікна, через які проникало денне світло, яке надавало простору особливої теплоти. Все було бездоганно чистим і на своєму місці. Вишуканий інтер’єр викликав подив — як він зміг підтримувати такий порядок, живучи тут один?

— Хоча навряд чи він сам тут наводив лад, дуже в цьому сумніваюсь... Та й взагалі навіщо йому такий великий будинок? — тихо пробурмотіла Емілі, блукаючи поглядом по кімнатах. — Він ж живе тут сам…

Але це питання швидко зникло з її голови. Її думки були зайняті більш важливим — вона повинна бути поруч із мамою. Залишалося тільки три години до зустрічі в лікарні. Терпіння Емілі не вистачало, їй вже не сиділося на місці, і вона вирішила вирушити туди раніше. Зрештою, вона може чекати в коридорі, аби бути поруч, коли дозволять увійти.

Дівчина рішуче підійшла до дверей, взяла за ручку… але вони не піддалися. Вона смикнула сильніше, але двері залишилися зачиненими. Її серце завмерло на мить, і хвиля здивування накотилася на неї.

— Що за… — Емілі ледь не закричала від розпачу.

Вона ще раз смикнула двері, але знову безрезультатно. Дівчина зупинилася, її почало охоплювати нервове хвилювання. Вона обвела поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, що робити далі.

«Що за дурниця?» — промайнуло в її голові. Вона була шокована. Закрита? Тут, сама? Як це взагалі могло статися?

Минуло кілька хвилин у роздумах і паніці, поки вона нарешті згадала, що має номер Річарда. Трохи заспокоївшись, Емілі взяла телефон і швидко знайшла його контакт. Її пальці ледь не тремтіли, коли вона натискала на іконку виклику. Телефон дзвонив довго, але відповідь не прийшла. Номер виявився недійсним.

— Номер не існує? — прошепотіла Емілі, відчуваючи, як її охоплює тривога.

Вона кілька разів ще раз набрала номер, але результат був той самий — «Номер не існує». Дівчина стояла на місці, розгублена, не знаючи, що робити далі. Хвиля паніки піднялася всередині неї, і її дихання почало пришвидшуватися. Вона знову підійшла до дверей, але цього разу смикала їх з усіх сил, сподіваючись, що вони все ж відкриються. Але марно.

Вона не могла вийти.

— Чорт! — вигукнула вона, відкидаючи телефон на диван і почуваючись повністю безсилою.

Усі її спроби вибратися з цього будинку були марними. Двері залишалися зачиненими. Вікна не відривалися, бо були заблоковані, а розбити їх у дівчини не вистачило сміливості. Емілі стояла в повному нерозумінні, намагаючись прийняти той факт, що вона виявилася замкненою в чужому домі. У домі, де навіть не знала, як  знайти інші виходи. Їй залишалося тільки чекати, поки повернеться Річард.

Час тягнувся болісно довго. Емілі нервово ходила по кімнаті, раз у раз поглядаючи на годинник. Її настрій змінювався від паніки до роздратування. Вона навіть намагалася знайти інші способи вибратися, але в цьому будинку все було так добре захищено, що в неї не було шансів. Єдине, що залишалося — чекати.