Розділ 7: Пропозиція, що змінює все

Ранок був прохолодним і похмурим, але у квартирі Емілі панувала повна тиша. За вікном було чути лише шум автомобілів та птахів, що зрідка пролітали повз. Будильник дзвонив гучно, але вона вже давно не спала. Прокинувшись до світанку, Емілі лежала на ліжку, роздумуючи над тим, що чекає її сьогодні. Ще одна співбесіда. Ще одна можливість. Вона щиро сподівалася, що цього разу все пройде успішно. Адже минулого разу її не взяли — і це було принизливо.

Вставши з ліжка, вона швидко відкинула ковдру і, проковтнувши кілька ковтків холодної води, почала готуватися до виходу. Її довге темне волосся виглядало неслухняним, але Емілі зібрала його у простий хвіст, щоб не витрачати на це часу. Їй залишалося лише швидко перевірити свій зовнішній вигляд у дзеркалі — світла сорочка, класичні чорні штани та старі, але доглянуті туфлі. Все було просто, але акуратно. Емілі вірила, що справжня професійність проявляється не в тому, як ти виглядаєш, а в тому, як працюєш.

"Нехай цей день принесе щось хороше," — тихо промовила вона, закінчуючи збори.

Швидко накинувши пальто, вона схопила свою сумку й вийшла з квартири. По дорозі до офісу, де мала відбутися співбесіда, її серце калатало від хвилювання. Їй так хотілося вірити, що цього разу все піде інакше. Вона знала, що не може дозволити собі ще одну невдачу — час спливав, а грошей так і не було достатньо.

Коли Емілі нарешті дісталася потрібної

будівлі, її ноги ледь не підкосилися від хвилювання. Вона зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула і повільно видихнула. Її пальці нервово торкнулися металевої ручки дверей, і вона натиснула її, ввійшовши до холу. Привітна секретарка посміхнулася їй, але Емілі не відчувала ніякої радості — у ній бурлили хвилювання та невпевненість.

— Емілі Вільсон? — голос секретарки перервав її думки.

— Так, це я, — відповіла вона, намагаючись надати своєму голосу впевненого тону.

— Проходьте, вас чекають, — жінка показала на двері, що вели до офісу.

Емілі ще раз глибоко вдихнула і, зібравши всю свою силу волі, постукала у двері. Почувши запрошення, вона увійшла в кабінет. За великим дубовим столом сидів чоловік, його строгий вигляд та гострі риси обличчя нагадували про серйозність ситуації та минуло невдачу.

— Добрий день, — привіталася вона, намагаючись виглядати спокійною.

— Добрий день, — відповів чоловік, піднявши голову від документів. — сідайте, будь ласка.

Емілі уважно дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що ж саме він скаже, чи зможе вона в цей раз отримати цю роботу, яка б просто врятувала її.

— Мене звати Річард МакКаллістер. — він представився, спокійно підводячи очі на Емілі. — Можливо, ви мене не знаєте, але...

Емілі справді не знала, хто він. У неї не було часу або фінансів, щоб бездумно сидіти в телефоні та вивчати чужі біографії. Вона знала одне — їй потрібна робота, і вона вже готова зробити все, щоб її отримати.

— Я не зовсім знайома з вашою діяльністю, — зізналася вона, намагаючись не показувати своє хвилювання.

— Це не має значення, — відмахнувся Річард. — давайте перейдемо до справи.

"Справді, нарешті," подумала Емілі. Вона стиснула губи і трохи нахилилася вперед, чекаючи на пояснення щодо роботи.

— Робота секретаря... — почав чоловік, але раптом замовк, роздивляючись її обличчя.

Емілі ледь не завмерла на місці. Її долоні почали пітніти, а всередині знову закипала тривога.

— Вам ця робота не світить, — сказав він з несподіваною байдужістю в голосі.

Слова Річарда пронизали її як стріла. Її очі округлилися від подиву, і на обличчі з'явилася тінь обурення. Вона ледь не розгубилася, не розуміючи, що взагалі відбувається.

— Що? Але ж ви писали мені з приводу цієї вакансії! — вирвалося у неї, і голос в її вухах відлунював болем та розчаруванням.

Річард не поспішав відповідати. Він нахилився вперед і спокійно дивився на неї. Його очі, темні та важкі, сповнені рішучості, випромінювали якусь неприємну холодність.

— Так, я написав вам, але не зовсім з тієї причини, яку ви очікували, — сказав він повільно, з ретельною увагою до кожного слова. — у мене є інша пропозиція для вас.

Емілі мовчала. Її тіло, здається, завмерло на місці. Інша пропозиція? Що це мало значити? Вона не розуміла, до чого йде розмова.

— Мені потрібна дівчина... для преси, — сказав Річард, опустивши руки на стіл і спокійно дивлячись їй в очі.

— Дівчина для преси? — перепитала вона, не розуміючи, що він має на увазі.

— Так. — продовжив він, ніби це було щось звичайне. — Мені потрібно, щоб ви грали мою дівчину перед журналістами, перед громадськістю. Ви знаєте, у мене чимало грошей, і всі постійно зацікавлені моїм особистим життям. Преса постійно будує різні теорії, і це мене виснажує.

Емілі підняла брови, шокована тим, що чула.

— Ви жартуєте? — вона не могла повірити, що таке взагалі можливо. — Ви справді хочете, щоб я стала вашою... підставною дівчиною?

Річард кивнув, навіть не приховуючи серйозності.

— Це вигідно і для вас, і для мене, — продовжив він. — Усе, що вам потрібно, — це з'являтися на публіці кілька разів на тиждень. Я можу оплатити лікування вашої матері і навіть накинути пару тисяч зверху. Ви отримаєте все, що вам потрібно.

— І чому ви думаєте, що я погоджуся? — Емілі стиснула руки на колінах. Його пропозиція зачепила її за живе.

— Тому що вам потрібні гроші, а мені — тиша від журналістів. Я міг би знайти когось іншого, але я не збираюся витрачати шалені гроші на модель чи актрису, — сказав він холодно. — А ви — ідеальний варіант.