Розділ 6. Тижні втоми і надії

Минуло два тижні. Життя Емілі стало впорядкованим, але водночас виснажливим і невпинним. Щоранку її будив старий будильник, голос якого був глухим, але чітким, нагадуючи про ще один день важкої праці. Годинник показував п'яту ранку, і, не втрачаючи ані хвилини, дівчина швидко підвелася з ліжка. У її кімнаті панувала тиша, так само як і за вікном. Світло вуличних ліхтарів ледве пробивалося крізь штори, і повітря було прохолодним.

Вона повільно підійшла до умивальника, сполоснула обличчя холодною водою, яка злегка відновила її виснажене тіло після безсонної ночі. Дзеркало відображало втому, темні кола під очима і тонкі зморшки, що з'явилися занадто рано. Одягнувши звичний одяг на робота, який вона випрала вчора, Емілі завершила свій ранковий ритуал ковтком холодної води. В її шафі вже давно не було нічого нового. Вона жила в режимі економії, щоб хоч якось відкладати гроші для лікування мами.

– Ще один день, – промовила вона, саму себе підбадьорюючи, і тихо закрила двері квартири, аби не створювати зайвого шуму.

На вулиці панувала світанкова тиша. Місто лише починало прокидатися, але більшість людей ще спала, а вузькі вулиці здавалася ще вужчими через густий ранковий туман. Вітер підганяв по асфальту сухе листя, і лише самотні машини зрідка проїжджали повз. Емілі йшла швидко, загорнувшись у свій старий плащ, який намагався хоч трохи захистити її від прохолоди.

Ранкова зміна в кафе чекала на неї, як і кожного дня. Заклад розташовувався в досить тихому місці, проте людей завжди вистачало. Його маленькі, затишні зали з дерев'яними столиками і старими світильниками завжди нагадували Емілі про спокійні дні її юності, коли вона приходила сюди як відвідувачка. Тепер це місце було її першою роботою, і кожного дня, проходячи через важкі дерев'яні двері, вона намагалася не згадувати про минуле, щоб не занурюватися в ще більшу депресію.

Всередині вже чекав Том – її колега по зміні, який сидів за барною стійкою з чашкою кави в руках.

– Доброго ранку, – тихо привіталася Емілі, киваючи у відповідь на його мовчазний погляд.

– Привіт. – буркнув Том, поглянувши на неї з-під злегка запухлих очей. – Знову раніше всіх?

– Так, – вона лише знизала плечима і почала підготовку до початку робочого дня.

Вона встигла натягнути фартух і одразу ж перейшла до своїх звичних обов'язків: розставляла столові прибори, витирала столи та готувалася зустрічати перших клієнтів. Це була її перша частина дня, робота, що вже стала механічною. Кожна дія була відточена до автоматизму, і це дозволяло Емілі хоч на кілька годин забути про свої проблеми. У цьому рутинному русі вона знаходила короткочасний порятунок.

Коли перші відвідувачі почали заходити до кафе, її день вже йшов на повну. До середини ранку зала була заповнена майже повністю. Люди заходили за чашкою кави, швидким сніданком чи просто аби перечекати час перед роботою.

– Чай з лимоном і сандвіч з шинкою, будь ласка, – пролунало знайоме замовлення від жінки в капелюсі, яка приходила майже кожного ранку.

Емілі мовчки кивнула і поспішила передати замовлення на кухню, звично спостерігаючи за розмаїттям відвідувачів. Усі ці люди, наче проходили крізь її життя, не помічаючи, що її власне існування настільки складне. Вона завжди мріяла про інше життя, але зараз її реальність була жорстокою.

Закінчуючи свою зміну близько п'ятої години, Емілі швидко зняла фартух і, попрощавшись з Томом, вийшла з кафе. Вона не могла дозволити собі витрачати час на відпочинок – на неї вже чекала наступна робота. Вже кілька тижнів вона підробляла, розклеюючи оголошення в різних частинах міста. Це була її друга робота – неофіційна, але вона допомагала трохи зекономити на їжі чи ліках.

Вона зупинилася біля старої багатоповерхівки на околиці міста. Емілі несла з собою стопку свіжонадрукованих оголошень про оренду квартир. Проклеївши кілька стін, дівчина швидко рушила до наступної адреси.

На годиннику було близько дев'ятої вечора, коли вона прибула на свою третю роботу – прибирання в офісах. Тут все виглядало знайомо: біле яскраве світло ламп, довгі коридори, затягнуті звуками телефонних розмов та дзижчанням принтерів. Емілі, як завжди, була непомітною тінню серед зайнятих співробітників.

– Привіт, – одного разу звернулася до неї секретарка Марта, яка завжди вражала своїм діловим виглядом. Її костюм ідеально підходив під стриманий макіяж, і вона завжди виглядала так, наче кожен день у неї був вирішальним.

– Привіт, – ледь чутно відповіла Емілі, здивована тим, що її взагалі помітили.

– Як справи? – Марта явно мала декілька вільних хвилин.

– Все добре, – коротко відповіла Емілі, продовжуючи свою роботу. Вона намагалася не відволікатися, бо знала: кожна хвилина мала значення, кожне прибирання – це ще один крок до кінця зміни.

Закінчивши свої обов’язки, Емілі прибравши весь інвентар попрямувала до виходу. Марта більше не звертала на неї уваги, захоплена своїми справами. Для Емілі це був черговий день, коли вона відчувала себе лише тінню у чиємусь світі.

Після офісу її наступною зупинкою була аптека. Вона поспішала, адже їй треба було купити чергову партію ліків для матері. Вона вже звикла до того, що ціни постійно зростають, але це кожного разу викликало в неї новий біль.

– Добрий день, – привіталася молода фармацевтка, яка вже звикла до щотижневих відвідин Емілі. – Ваші ліки, але вони знову трохи подорожчали.

Емілі мовчки зітхнула і простягнула гроші. Вона навіть не намагалася сперечатися чи відкладати покупку – це було необхідно.

– Це все, що вам потрібно на цей тиждень? – запитала фармацевтка.

– Так, дякую, – відповіла Емілі, забравши пакунок з ліками. Її руки тремтіли від втоми, але вона мала ще одну зупинку – лікарню.