Розділ 5. Нитки тривоги

Емілі лежала на ліжку, згорнувшись калачиком, і міцно спала. Її тіло, яке за останні дні звикло до стресу й напруги, нарешті знайшло тимчасовий спокій, хоч і нетривалий. Втома була настільки сильною, що вона навіть не чула звуків міста за вікном: машини, віддалений гул великого міста. Її звичний нічний неспокій зник, поступившись місцем глибокому сну, що накрив її, як важка ковдра.

Кілька разів за ніч Емілі прокидалася, ніби згадуючи, що щось важливе не зроблено, але втома одразу ж тягнула її назад у сон. Вона втратила відчуття часу, і коли нарешті прокинулася остаточно, світло за вікном свідчило про пізній ранок. З недовірою подивившись на годинник, вона завмерла — вже була десята година ранку.

— Ні, ні, ні! — видихнула вона, схопившись з ліжка і одразу почала метатися по кімнаті.

Вона вже мала бути на роботі, а ще навіть не була зібрана! Швидко накинувши на себе перше, що побачила, дівчина схопила сумку, поспіхом натягнула кросівки, забувши навіть зазирнути у дзеркало.

— Я точно запізнилась, мене вб’ють… — бурмотіла вона, намагаючись тримати себе в руках.

Зачинивши двері квартири, Емілі побігла до найближчої зупинки. Її думки металися від одного до іншого: що скажуть на роботі? Чи встигне вона хоча б на другу половину зміни? Але найбільше тривожив образ мами в лікарні, що знову і знову поставав перед очима. Тривога зростала з кожним кроком.

Коли Емілі нарешті досягла кафе, вона вже була переконана, що начальниця точно на неї чекає, щоб зробити серйозну догану. Вона тихо відчинила двері, намагаючись не привертати уваги.

— Емілі, де ти була? — тихо прошепотіла Міла, коли побачила дівчину біля входу.

— Я… я проспала, — винувато відповіла Емілі, зітхнувши.

— Нічого, я тебе прикрила, сказала, що в тебе проблеми зі здоров'ям, — ледь помітно підморгнула Міла, повертаючись до столика з підносом.

Емілі не могла повірити своїм вухам. Вона стояла на місці, не знаючи, як реагувати. Дівчина відчувала величезну вдячність.

— Дякую тобі, Міло, ти просто врятувала мене, — прошепотіла Емілі, обіймаючи подругу.

— Немає за що, але давай вже до роботи, бо якщо наш менеджер помітить, що ти тут сидиш без діла, то не врятую, — з посмішкою відповіла Міла.

Емілі швидко взяла піднос і приєдналася до своїх обов'язків. Робота йшла своїм звичним чином: замовлення, напої, подача страв. Але цього дня їй було особливо важко. Не тільки через фізичну втому, але й через тягар думок про маму, яка все ще лежала у лікарні, непритомна, очікуючи на операцію, для якої у Емілі досі не вистачало грошей.

Після завершення зміни, Емілі ледве стояла на ногах. Спина ниючи нагадувала про кожен піднятий піднос, ноги боліли, а втома накочувала хвилями. Вона повільно дісталася до роздягальні, де Міла вже переодягалася.

— Сьогодні важкий день, правда? — спитала Міла, кидаючи погляд на виснажену подругу.

— Дуже, — ледь чутно відповіла Емілі, присівши на лавку. — я вже не можу витримати це все. І робота, і мама…

Міла задумливо дивилася на неї, зітхнувши.

— Я розумію тебе, — тихо почала вона. — до речі, у мене є одна пропозиція для тебе. Можливо, тобі буде цікаво. Є один офіс неподалік, вони шукають людину для прибирання. Це не основна робота, а більше як підробіток, але платять непогано.

Емілі підняла очі на Мілу.

— Офіс? Прибиральницею? — повільно повторила вона, обмірковуючи пропозицію.

— Так, нічого складного. Вони шукають людину, яка б приходила вечорами після роботи, прибирала офіси. Можливо, це тобі допоможе заробити на операцію для мами?

— Ти права, Міло, мені дійсно дуже потрібні гроші… я погоджуюсь, — відповіла Емілі, не вагаючись.

Того ж вечора, після закінчення основної роботи, Емілі вирушила до вказаного офісу. Вона хвилювалася, бо не знала, чого чекати, але коли увійшла до приміщення, їй здалося, що тут все пройде гладко. Керівництво офісу без вагань прийняло її на підробіток. Вони були задоволені тим, що знайшли ще одного працівника, а Емілі була рада, що зможе заробити трохи більше грошей.

Вона одразу ж взялася до роботи. Прибирати офіс виявилося не таким важким завданням, як вона собі уявляла. Усі співробітники вже пішли додому, і їй ніхто не заважав. Спочатку вона витирала пил, потім мила підлогу й наводила лад на столах. Її рухи були автоматичними, а думки — далекі від офісного простору.

Коли нарешті закінчила, було вже достатньо пізно. Втомлена, але задоволена, що зробила ще один крок до мети, Емілі направилася до найближчої аптеки, аби купити ліки для мами.

— Ось ваші ліки, — сказала фармацевтка, простягаючи пакет.

— Дякую, — прошепотіла Емілі, ховаючи покупку в сумку.

Незабаром вона вже була в лікарні. Проходячи повз довгі коридори, що пахли стерильністю й ліками, її серце стискалося від тривоги. Вона віддала ліки медсестрі, яка наглядала за мамою, і вирішила поговорити з лікарем про її стан.

— Лікарю, скажіть, будь ласка, як вона? — тихо запитала Емілі, коли медик підняв очі на неї.

— Її стан не покращується, — з сумом відповів лікар. — вона досі у комі, і, якщо найближчим часом не зробити операцію, ситуація буде лише погіршуватися.

Ці слова вдарили по ній, як удар молота. Емілі ледве стримала сльози.

— Як довго вона ще може чекати? — запитала вона, її голос тремтів.

— Точно сказати не можу, але часу залишається дедалі менше. Операція повинна бути проведена якнайшвидше.

Дівчина кивнула, намагаючись взяти себе в руки. Сльози підступали до очей, але вона не могла дозволити собі зламатися тут, перед лікарем.