Розділ 3. Розчарування

Емілі повільно вийшла з лікарні, мовби тяжкість цілої доби тиснула на її плечі. На вулиці панував похмурий настрій — сірі хмари повисли низько, вітер холодним подихом ковзав по вулицях. Вона на мить зупинилася, вдихнувши холодне повітря, намагаючись заспокоїти хвилювання в серці, і швидко рушила вперед. Її думки, сповнені тривоги, зосередилися на одному: якнайшвидше знайти роботу, щоб заробити гроші для операції матері.

"У мене є шанс", — намагалася втішити себе Емілі, прямуючи до місця співбесіди. Вона знала, що конкуренція може бути жорсткою, але відчай підштовхував її не здаватись. Вона не мала вибору. Робота означала гроші, а гроші означали порятунок для її мами.

Останні кілька днів вона провела, бігаючи між лікарнею та домом, шукаючи способи заробітку. Але всі її спроби були марними. Вона подала безліч заявок на різні вакансії, і цей шанс стати секретарем у великій компанії здавався їй єдиним виходом. Хоча Емілі закінчила лише школу і не мала жодної спеціальної освіти, вона сподівалася, що цього буде достатньо для роботи, яка, на перший погляд, не вимагала великих знань.

Згадуючи це, її тривога лише зростала. Вона розуміла, що без досвіду і освіти шанс отримати роботу мінімальний, але віра в удачу і необхідність діяти будь-якою ціною штовхали її вперед.

Емілі йшла швидким кроком. Вулиці були наповнені людьми, всі поспішали у своїх справах, і, здавалося, нікого не цікавило, що відбувається з нею. Її власний світ здавався порожнім і  безбарвним, як і небо над головою. У голові крутилися лише одні й ті ж думки: як знайти гроші для операції? Як не підвести маму, яка зараз безпорадна і навіть не знає, в якому становищі опинилася її дочка?

Нарешті вона побачила будівлю офісу, куди прямувала. Це була величезна скляна конструкція, яка здавалася ще більшою, ніж вона уявляла. Будівля підносилася над нею, ніби холодний і байдужий велетень. Емілі зупинилася біля дверей, зібравши все своє терпіння й рішучість, і потім увійшла.

Всередині був просторий хол, прикрашений дорогими меблями та сучасними елементами дизайну. Люди в ділових костюмах ходили туди-сюди, хтось говорив по телефону, хтось поспішав у конференц-зали. Здавалося, що всі навколо були зосереджені на важливих справах. Емілі відчула себе маленькою і недоречною в цьому середовищі, але намагалася не видавати своєї невпевненості. Вона підійшла до рецепції, де сиділа привітна дівчина з усмішкою на обличчі.

— Добрий день, чим я можу вам допомогти? — спитала вона, дивлячись на Емілі з інтересом.

— Я прийшла на співбесіду… на вакансію секретаря, — відповіла Емілі, намагаючись зберегти спокій.

— Ваше ім'я?

— Емілі Вільсон, — відповіла вона.

Дівчина швидко переглянула список на комп’ютері й кивнула:

— Вас записано. Вам потрібно пройти по коридору й зупинитися біля третьої двері зліва. Там вас чекатимуть.

— Дякую, — коротко відповіла Емілі і, глибоко вдихнувши, рушила вказаним шляхом.

Коридор здавався нескінченно довгим. Її серце билося дедалі швидше, і з кожним кроком тривога наростала. Емілі намагалася зібратися з думками: "Я зможу. Мене можуть взяти. Я просто маю показати, що здатна швидко вчитися і готова працювати".

Нарешті вона дійшла до потрібних дверей. Зупинившись перед ними, вона  глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, і постукала.

— Заходьте, — пролунав сухий голос зсередини.

Емілі обережно відчинила двері й побачила просторий кабінет. Величезні вікна пропускали світло, наповнюючи приміщення теплими променями. За великим столом сидів чоловік років тридцяти. Він виглядав серйозним і зосередженим, його сірі очі холодно дивилися на дівчину. На столі лежали кілька паперів, і він мовчки переглядав їх, поки Емілі несміливо підійшла ближче.

— Сідайте, — коротко сказав він, не підіймаючи очей.

Емілі присіла на стілець, намагаючись не видавати свого хвилювання. Її руки тремтіли, але вона сховала їх під стіл, щоб цього не було помітно.

— Ваше ім’я? — чоловік перевернув одну зі сторінок перед собою.

— Емілі Вільсон, — відповіла вона.

— Скільки вам років?

— Двадцять один, — коротко відповіла дівчина.

Чоловік на мить зупинився, його погляд пронизав її, але потім він продовжив:

— Яка у вас освіта?

Емілі затримала дихання на мить. Це питання завжди здавалося їй найважчим.

— Я закінчила школу. — відповіла вона тихо, намагаючись не знизити голову від сорому. — Я не маю вищої освіти, але я готова вчитися і працювати старанно. Я дуже хочу отримати цю роботу.

Чоловік уважно поглянув на неї. Його погляд став ще суворішим, і він нахмурив брови.

— Немає вищої освіти... — повторив він, ніби обдумуючи її слова. — У вас є досвід роботи секретарем?

Емілі похитала головою.

— Ні, — відповіла вона, відчуваючи, як тривога наростає в її серці. — але я швидко вчуся і готова братися за будь-які завдання. Я… я дуже потребую цієї роботи.

Кілька секунд у кімнаті запанувала мовчанка. Чоловік здавалося обмірковував щось, але його обличчя залишалося незворушним. Нарешті він відклав папери вбік і холодно подивився на неї.

— Знаєте, що — сказав він, не підвищуючи голосу, але його слова вдарили по Емілі, ніби лезо. — ви мені не підходите. Ми шукаємо людину хоча б з середнім рівнем розвитку, ви ж навіть на нього не виглядаєте. Дякую за те, що прийшли, але я змушений відмовити вам. Успіхів у подальших пошуках.

Емілі завмерла. Її світ розвалився в одну мить. Усі надії, які вона будувала дорогою сюди, зруйнувалися за кілька секунд. Вона відчувала, як всередині все холоне. Хотілося щось сказати, просити шанс, але слова не знаходилися. Лише тихо промовила: