Розділ 2: Пастка безвиході

Емілі сиділа в темній палаті, слухаючи ритмічне пікання апаратів, які моніторили стан її матері. Втома повільно накривала її, але сон не приходив. Вона вдивлялася в обличчя матері — бліде, виснажене, нерухоме. Лікарі сказали, що вона стабільна, але це «стабільно» звучало як приреченість. Нічні тіні, які простягалися через вікно, додавали ще більше похмурості цій картині.

Сидячи біля ліжка, Емілі глибоко задумалася. Вона не могла просто сидіти тут і сподіватися, що все якимось чином вирішиться. Їй потрібно було діяти. Гроші самі по собі не з'являться, а від того, що вона сидить тут, нічого не змінюється. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що вже настав ранок, і незабаром потрібно буде йти на роботу.

Вона обережно стиснула холодну руку матері й пошепки сказала:

— Мамо, я повернуся. Ти тримайся, добре? Я зроблю все, щоб ти була зі мною.

Відчуття власної безпорадності стискало серце, але Емілі не могла дозволити собі втрачати контроль над емоціями. Вона повинна триматися, повинна зробити все, що може.

Коли Емілі повернулася додому, втома навалилася на неї із ще більшою силою. Її маленька квартира зустріла тишею й прохолодою, від чого вона почула власні думки гучніше, ніж хотіла. Вона швидко зняла одяг, у якому провела ніч у лікарні, і натягнула робочий одяг. Залишилося зовсім небагато часу до її зміни, і їй треба було бігти.

Кафе, де працювала Емілі, було невеликим і простим, місцеві мешканці знали його як затишне місце, де можна було випити каву або з'їсти щось смачненьке. Втім, для Емілі це було не просто місце роботи, а джерело виживання. Вона заходила до нього сьогодні, як і щодня, з відчуттям, що це тимчасове рішення, яке ніяк не вирішить її проблем.

Коли вона заходила в заклад, її зустріла Міла, колега по роботі, з якою вони вже не раз обговорювали життєві труднощі.

— Привіт, Ем! Як ти? — запитала Міла, помітивши втому на обличчі подруги.

Емілі відвела очі, важко зітхнувши.

— Чесно кажучи, не дуже… моя мама в лікарні, і їй потрібна операція. Грошей зовсім немає, я не знаю, як бути.

Міла похитала головою, її очі випромінювали жаль і співчуття.

— Це жахливо, Емілі…, а лікарі нічого не можуть зробити без оплати?

Емілі опустила плечі, голосом повним безнадії відповіла:

— Лікарня вимагає хоча б передоплату за операцію, а це величезні гроші, яких у мене просто немає. Я намагалася говорити з фінансовим відділом, але вони сказали, що без оплати не можуть нічого зробити. Благодійні фонди теж не можуть допомогти швидко — це займе місяці. Міла на мить задумалася, потім обережно запитала:

— Ти пробувала попросити в когось допомоги? Можливо, хтось із колег міг би чимось допомогти?

Емілі сумно всміхнулася.

— Пробувала. Але всі в такому ж становищі, як і я. У кожного свої проблеми, свої рахунки. Ніхто не може дати мені таку велику суму.

— Я б хотіла допомогти, але в мене самої ледь вистачає на життя, — тихо сказала Міла, злегка опустивши погляд.

— Я розумію, не хвилюйся. — Емілі спробувала змінити тему, не бажаючи навантажувати подругу своїми проблемами.

День в кафе пройшов у звичайній рутині: приймання замовлень, розноси їжі та прибирання. Але кожен клієнт, кожен порожній стіл нагадував їй, що час минає, а гроші на операцію не з'являються. Її думки постійно поверталися до матері, до суми, яку потрібно було зібрати, і до того, що вона мусить знайти рішення.

Коли зміна нарешті закінчилася, Емілі швидко зібрала свої речі і попрямувала назад до лікарні.

Лікарня завжди мала свою особливу атмосферу — холодну, без емоційну, місце, де час здавався зупиненим.

Коли вона дісталася палати матері, то побачила її лежачою в тому ж стані, що і вранці. Лікар, якого Емілі зустріла в коридорі, зупинився, побачивши її.

— Лікарю, — зупинила його Емілі, — ви можете розказати, як вона зараз? Щось змінилося?

Лікар коротко глянув на неї, його обличчя залишалося нейтральним, але в голосі звучала співчутливість.

— Стан вашої матері залишається стабільним, але критичним. — почав він, тримаючи руки за спиною. — Її організм ще бореться, але без хірургічного втручання ми не можемо гарантувати стабільне покращення.

Емілі кивнула, відчуваючи, як її серце стискається від безвиході.

— А скільки в нас часу? — запитала вона, боячись відповіді.

Лікар зробив паузу, ніби зважував свої слова.

— Точно сказати складно. Кожен день важливий. В ідеалі операцію треба робити якомога швидше. Чекати навіть більше місяця може бути ризиковано.

Емілі подивилася на лікаря з відчаєм у очах.

— Я зроблю все можливе. Скажіть, скільки потрібно заплатити наперед? Я знайду ці гроші.

— Для початку операції потрібно внести щонайменше половину суми. А це близько 10 тисяч доларів, — відповів лікар, не відводячи погляду.

Емілі відчула, як в неї підкосилися ноги. Де вона могла взяти такі гроші?

— Дякую, лікарю, — прошепотіла вона, намагаючись втриматися від сліз.

Лікар кивнув і пішов далі коридором, залишивши її стояти біля дверей палати, відчуваючи, як світ навколо починає тьмяніти.

Повернувшись додому після чергового важкого дня, Емілі відчула, як її втомлене тіло буквально вимагає відпочинку. Вона зняла взуття, ледь переставляючи ноги, і швидко прийняла душ, намагаючись хоч трохи змити важкість цього дня. Але навіть вода, яка зазвичай заспокоювала, не могла змити її тривогу та постійний тягар на плечах.

Скинувши халат, одягнувши домашній одяг й загорнувшись в стару, але таку теплу ковдру, Емілі сіла на ліжко, схопивши телефон. Вона одразу почала перевіряти всі можливі ресурси на своєму смартфоні, шукаючи хоча б якісь шанси. Вона заходила на сайти благодійних організацій, соціальних фондів, груп у соціальних мережах, де іноді обговорювали можливості фінансової допомоги. Емілі листувалася з кількома людьми, але їхні відповіді були однаковими — всі вони відписували, що процес розгляду займе місяці, або ж взагалі не відповідали.