Розділ 1: Останній дзвінок

Емілі завжди була дівчиною, яку одразу помічали. Але не через зовнішність, а через те, що її завжди оточував особливий ореол тихої впертості й стриманої сили. Хоча дівчина була невисокого зросту, з ніжними, майже прозорими рисами обличчя, вона ніколи не намагалася привертати до себе зайвої уваги. Її світло-русяве волосся завжди недбало спадало на плечі, а великі блакитні очі — наче два глибокі озера, що відображали втому і приховану печаль, яку Емілі навчилася ховати від світу ще з дитинства. Її обличчя було спокійним, хоча інколи крізь цей спокій пробивалася слабка усмішка — трохи зніяковіла, трохи сумна, але завжди щира.

Емілі народилася в маленькому містечку, яке здавалося забутим на карті. Її дитинство було позначене бідністю, яка завжди тихо нагадувала про себе: холодними зимовими вечорами, коли вони з матір'ю куталися в один старий плед, або м'яким шелестом газет, що за потреби заміняли шпалери в їхній скромній квартирі. Вона пам'ятала смак вологого хліба з цукром, який вона часто їла, коли грошей на щось смачне просто не було. Іноді матір намагалася приховати це від неї, кажучи, що такий хліб "особливий", а інші люди ніколи його не пробували.

Мати Емілі завжди була їй прикладом і підтримкою. Вона була жінкою сильною духом, але крихкою тілом, що  часто піддавалося хворобам. Від ранку до вечора працюючи на кількох роботах, мати намагалася забезпечити дочку найнеобхіднішим — дахом над головою та хоч невеликою кількістю їжі. Батько Емілі загинув, коли їй було лише чотири роки. Його смерть стала несподіваним ударом для родини, який залишив у серці матері і доньки незагоєну рану. Мати, попри свій біль, зібрала всі сили, щоб самотужки виховати дитину. І хоча життя було непростим, Емілі ніколи не жалілася. Вона рано зрозуміла, що грошей не буває достатньо, і що дитинство закінчується, коли ти вперше чуєш, як твоя мати намагаються зібрати копійки на черговий рахунок.

Емілі ще пам’ятала, як одного разу вона повернулася зі школи і застала матір за столом — в її руках лежали незаповнені платіжки, а обличчя було втомленим і змарнілим. Тоді Емілі мовчки підійшла і обняла матір ззаду, обвивши її плечі своїми тонкими руками.

— Все буде добре, мамо, — прошепотіла вона. — я виросту, знайду хорошу роботу, і ми більше не будемо переживати про гроші.

Мати тоді усміхнулася — сумно, але лагідно, як завжди.

— Ти моя сильна дівчинка, — сказала вона, погладивши Емілі по голові. — але я хочу, щоб ти жила краще, ніж я. Ти заслуговуєш на більше.

Однак життя вирішило по-іншому.

Коли Емілі закінчила школу, їй, як і більшості її однокласників, хотілося вступити до університету, отримати освіту та вибратися з цієї безвиході. Але у сім'ї не було грошей навіть на те, щоб оплатити подачу документів, не кажучи вже про повноцінне навчання. До того ж, Емілі зрозуміла, що часу на навчання теж не буде — мати все частіше хворіла, а на ліки грошей не вистачало. Доводилося йти працювати. Її перша робота була в невеликому продуктовому магазині на околиці міста, де вона сортувала товари на полицях і допомагала покупцям знаходити потрібне.

Згодом вона влаштувалася офіціанткою в кафе. Робота була нелегкою — постійні клієнти, багато яких ставилися до неї з неповагою, довгі зміни і невелика зарплата. Але вона ніколи не скаржилася. Це було краще, ніж нічого. Крім того, робота давала можливість хоча б трохи допомогти матері, яка все більше часу проводила вдома, намагаючись відновити сили після чергового приступу слабкості.

Одного пізнього вечора, коли Емілі працювала в другу зміну, її телефон раптом задзвонив. Вона не очікувала дзвінків у цей час — на годиннику було майже десята вечора, і більшість відвідувачів уже розійшлися. Дівчина витерла руки об фартух і дістала телефон з кишені.

— Алло? — тихо промовила вона, трохи нервуючи, адже номер був незнайомим.

— Це Емілі Вільсон? — пролунав голос на іншому кінці дроту. Голос був спокійним, але з тінню тривоги, що змусило дівчину зупинитися.

— Так, це я. Хто це?

— Мене звати Вільям Гершель, я лікар. Ваша мати сьогодні потрапила до лікарні. Її стан досить важкий, і ми рекомендуємо вам приїхати якнайшвидше до лікарні №39.

Усе навколо раптово завмерло. Від цього дзвінка Емілі відчула, як земля під ногами похитнулася.

— Що з нею? Що сталося? — вона майже закричала, не зважаючи на те, що до неї підійшов менеджер з піднятими бровами, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— У неї серйозний серцевий напад, — продовжив лікар. — Ми зробили все можливе, але її стан стабільний лише тимчасово. Вам потрібно приїхати, щоб вирішити подальші дії.

Емілі вже не чула, що каже лікар. Її мозок відмовлявся сприймати інформацію, і вона тільки бездумно кивала, хоча й знала, що той її не бачить. Вона кинула короткий погляд на своїх колег, які здивовано дивилися на неї, і прошепотіла:

— Я повинна піти. Терміново.

Не дочекавшись відповіді, вона зірвала з себе фартух і вибігла з кафе. Її серце гупало так сильно, що здавалося, воно от-от розірветься, а у голові крутилися лише слова лікаря: "серцевий напад", "важкий стан", "потрібно приїхати". Вона майже не відчувала, як ноги несли її в бік лікарні. Час наче втрачав сенс,  вулиці зливалися в одну суцільну картину, а навколо панувала тиша, яка лише підсилювала її внутрішню тривогу.

Прибігши до лікарні, Емілі одразу підійшла до стійки реєстрації.

— Моя мама тут... мене тільки що повідомили… — задихано промовила вона.

— Прізвище, будь ласка, — холодно спитала медсестра, не відриваючи погляду від монітора.

— Вільсон. Стефа Вільсон, — Емілі ледь змогла вимовити ці слова, серце її стискалося від страху.

— Четвертий поверх, палата 36, — промовила медсестра, злегка співчутливо дивлячись на дівчину.