ГЛАВА 14

Але ж не мені! Незважаючи на сильний акцент, впізнати його було доволі легко.

– Наречена? – очманіло подивилась я цьому гаду в очі.

– У тебе? – той знову впав на блазня.

– Тебе до телефону покликали! Чи ти бачиш тут ще Тимурів? – зло відштовхнула покидька.

І як я могла так розслабитися! Майже втратити контроль із цим... цим...

Серце калатало, чи то від жалю, чи то від люті.

– Ревнуєш? – хрипко промуркотів на вухо... Мурчик!

– З чого б це? Наче я не знаю, яка в тебе репутація і не бачила, як ти міняєш дівчат! Ось тільки зі мною не вийде!

І дійсно, чого б це мене так зачепило? Не тому ж, що він зібрався одружуватися. З кимось там! Просто... навіщо тоді все це, навіщо мене обманювати?!

– Хосе, це якась помилка. У мене немає наречених, – обернувся женишок до офіціанта. Раптово ставши навіть серйозним.

Хосе ж зрозумів, що видав якусь таємницю, і тепер стояв з винуватим виразом обличчя.

– Не картай себе, друже. Ти щойно врятував мене ледь не від найбільшої помилки в моєму житті, – втішила іспанця я та вилізла з басейну.

Хотілося якомога швидше зняти з себе цей дурний купальник, ще й такий незручний!

– І передай капітанові, щоб рулив до берегу, – наказала на ходу.

– Лисичко, стій! – кинувся за мною Тимур, та я встигла зачинити двері каюти перед його носом.

Між іншим, до телефону так і не підійшов!

Він ще щось кричав, але я не слухала. Від злості кров аж стукала у вухах. Яка ж я дурепа! Так повестись на трюки цього облізлого кота!

І як соромно! Не дарма Назар так нервував. Як мені тепер йому в очі дивитися?

Хотілось негайно змити з себе усі дотики. Вдати, ніби нічого не сталось.

Добре, хоч в каюті є невеличка ванна кімната з душовою кабінкою.

Я залізла під теплі струмені. Вода одразу заспокоїла, стікаючи вздовж всього тіла й забираючи напругу до стоку.

Щоправда, не всю. Бісів покидьок пробудив в мені сильне бажання. Дідько, дідько, дідько! Я вже й забулась як, це.

Гаразд, Яно, треба брати себе в руки. Треба витримати це чортове відрядження і близькість Мурчика. До біса привабливого Мурчика.

Зло вимкнула воду і вийшла з ванної.

Вже переодягнувшись, окинула поглядом своє відображення. М-да, без того кудряві коси після води закрутилися ще сильніше. Але розчіски ніде не знайшла.

Буду лякати Тимура своїм виглядом.

Відкрила двері каюти і побачила його, власною персоною. Сидів навпроти, у тих самих плавках.

При моїй появі він одразу підскочив.

– Лисичко. Яно. Якщо вже вдруге доводиться просити твоєї довіри, отже хтось не просто намагається мене сильно підставити. А йому це ще й досить вдало вдається. Я розумію, що зараз ти на мене надзвичайно зла і бажаєш забратися звідси якомога швидше. Але, перед тим як ти приймеш рішення, хочу дещо сказати.

Він зробив паузу, даючи мені можливість вирішити, слухати його, чи ні.

Зітхнувши, я показала рукою продовжувати.

– Хтось дуже старанно намагається нас розділити, отже вважає, що разом ми здатні вивести злодія на чисту воду, – промовив Тимур.

– Або ж він тобі мститься всіма доступними йому способами, – хмикнула я.

– Можливо. І якщо у нього вийде нас розсварити, то його помста вже вдалась. Я попросив Хосе все ж накрити на стіл. Але якщо ти вирішиш піти, він приготував човен, аби швидко доставити тебе до берегу.

І Тимур мовчки розвернувся і пішов. Що за неможлива людина?

Коли він отакий серйозний і зібраний, то набагато приємніший! Тільки я так і не розуміла: це маска, чи навпаки він справжній?

Ще й ці останні його слова, про вдалу помсту.

Можливо, мені б і дійсно варто було скористатися човном, зійти на берег, повернутися до Назара і розповісти все копам. Але я все ж вирішила зостатись.

І зовсім не їжа від шеф-кухаря мене переконала залишитись. Сподіваюсь, не пожалкую.

Хосе провів до накритого в тіні столику на кормі яхти.

Підійшовши до перил, я стала очікувати на Тимура, споглядаючи море.

– Радий, що ти вирішила залишитись, Лисичко, – він не змусив себе довго чекати.

Встиг перевдягнутися, та я все ніяк не могла викинути з голови гаряче тіло в басейні, міцні м’язи торсу.

– Але у мене є дві умови, – розвернулась до нього обличчям.

– Тільки не проси не називати тебе Лисичкою, – одразу вставив.

Дідько, треба було казати три умови! Яно, щось у тебе забагато прорахунків останнім часом.

– По-перше, ніяких згадувань про те, що сталось у басейні, – склала руки на грудях, демонструючи всю свою рішучість.

– А що, щось сталось? Нічого не пам’ятаю. Може, нагадаєш? – підійшов ближче цей кіт і заграв бровами, широко при цьому усміхаючись.