ГЛАВА 13

Попереду замаячив якийсь маленький корабель, чи дуже розкішна яхта. Може, щось швидко вигадати й подати їм сигнал?

Але ж що? Нумо, Яно, згадуй, що там в бойовиках завжди робили? «Падали й пливли до берегу», – знов гострить внутрішній голос.

Глянула вниз... М-да... Я й з басейної вишки ніколи не вміла стрибати, а тут і поготів. Схоже, залишається лише спокійно сісти й з гідністю прийняти смерть.

Одна деталь тільки не сходиться: що я і спокій – речі не сумісні!

– Якого дурбеля тут відбувається? – зло озирнулась на Тимура.

Цей кіт хитро усміхався. Точно, що його лисицею треба було обізвати! Й очі задоволено виблискували...

Нічого не розумію. Хіба з таким виразом на обличчі вбивають?

«Говориш, наче профі з багаторічним стажем», – хмикнув внутрішній голос.

– Кажи! – вимогливо наказала я супутникові.

Тимур заграв бровами й прикусив нижню губу від нетерпіння.

Якого дідька він мовчить?!

Гвинтокрил пішов на зниження. Я подивилась вперед – маленький корабель все ж таки виявився розкішною яхтою. До неї ми якраз і наближались.

Він скине мене з яхти? Не забагато вже... наворотів для мого відходу в інший світ? Розумію пишні похорони, але пишне вбивство?

Перевела нічого не розуміючий погляд на Тимура.

Він невідривно слідкував за моєю реакцією.

Можливо, я теж його перша?

Жертва тобто. Перша жертва.

Яхта ставала дедалі ближчою й ближчою. Вже проглядалися два чи три яруси. Навіть було місце для посадки авіатранспорту.

– Це...? – невиразно вказала я на яхту.

– Я ж обіцяв неперевершений день. А свої обіцянки завжди дотримую, – задоволено відповів Мурчик. – А ти що думала?

– Думала, що ти мене зараз приб’єш, скинувши в море, – чесно зізналась.

Тимур кілька секунд на мене дивився, як на щось дике.

– Це ж був жарт, так? Скажи, що жарт.

Я ж, скориставшись моментом, помстилась хитрою посмішкою. Ще й бровами пограла на додачу.

Мурчик хотів відповісти, та Серджіо якраз плавно посадив гвинтокрил. Матроси підбігли допомогти нам вилізти. Тож ми швидко попрощались з нашим пілотом, віддавши йому навушники-рації, та відбігли подалі: гвинтокрил знов здійнявся в небо.

– У тебе ж немає морської хвороби? – спитав у мене Тимур, щойно шум від гвинтокрила стихнув.

– Ти б ще після прогулянки поцікавився, – фиркнула я й озирнулась по сторонах. Думки про моє можливе вбивство не відпускали, хоча й здавались тепер перебільшенням.

– Якісь надто гострі голки в тебе, як на Лисичку.

Мушу визнати, що не став би він стільки всього дорогого орендувати, аби здихатись мене.

– Все гаразд? Ти якась напружена, – потурбувався Тимур.

І що тут скажеш?

– Так-так. Все добре, – відповіла щиру правду. – Просто не очікувала всього цього якось, от і все.

– Лисичко, для того і існують сюрпризи. Щоб дивувати, – Тимур обійняв мене за талію.

Здивував так здивував, що ще сказати. Взагалі, останні кілька днів суцільне здивування.

– Ну що, хочеш екскурсію?

О, так! Я дівчина зі звичайної родини, яка якщо й бувала на морі, то в Одеській області. І ніколи в житті не бачила яхту зсередини! Хіба тільки у кіно.

– Пане Титаненко, пані, – привітався хтось з-за спини, українською з відчутним акцентом.

Ми синхронно повернулись. Перед нами стояв молодий чоловік, такий само засмаглий та вродливий, як і більшість мешканців Іспанії.

– Мене звати Хосе, я буду вашим офіціантом на сьогодні, – привітався.

І знов я поглянула на Тимура з нерозумінням. Той пояснив:

– Яке може бути знайомство з містом без сніданку в морі? Навряд чи тебе встигли нагодувати, а бігати голодній такій красуні я не дозволю, – широко усміхнувся, а у мене від його слів ледь не забурчало в животі. Навіть не усвідомлювала, наскільки я насправді голодна.

Стоп! Невже він дійсно намагається мене причарувати? Ой леле, нічого не розумію! Що твориться в голові цього кота?

Здається, навіть в моїй вже зварилась суцільна каша. Може, це від голоду, їжа повсюди мариться?

– Пане Титаненко, – почав Хосе, та Мурчик його перебив:

– Можна просто Тимур.

– Пане Тимуре, – кивнув Хосе, – тоді ви за адресою. На вас очікує найсмачніша їжа у вашому житті! Від видатного шеф-кухара Алехандро Дріоні!

– Ти найняв особистого шеф-кухара? – здивовано запитала я в Тимура. Здається, у нього стоїть завдання не виводити мене із стану шоку та здивування до кінця відрядження.

– Тебе тільки це вразило? – награно обурився він. – Якби знав, то просто запросив би його до готелю.