ГЛАВА 12

Філ з поважним виглядом взяв техніку в руки, покрутив, спробував запустити. Щось поклацав. І поліз до свого робочого рюкзака.

Поки технік проводив якісь свої махінації нам моїм багатостраждальним ноутбуком, Тимур схилився до мене і шепотом пояснив:

– Філ – один з найкращих наших спеців. Ти на його зовнішність не дивись. Він виглядає набагато молодшим, аніж є насправді. Чай будеш? – і цей котяра по-свійські почав хазяйнувати в номері: помив чашки, поставив чайничок. Заварив чай. І навіть витяг з міні-бару шоколадку.

На цьому терпіння Філа зазбоїло і він з докором подивився на Тимура.

– Я все компенсую, – пообіцяв нахаба.

І найкращий спец, полегшено зітхнувши, повернувся до роботи.

– Можна подумати, йому так мало платять, – пробурчав Тимур, протягуючи мені чашку, – на відбірний алкоголь роздобрився, а на маленьку цукерку, то одразу – бідний.

– Не моя вина, що вони тут дорожчі за елітний алкоголь. Але радив би вам не заважати, якщо хочете, аби зробив все терміново.

І ми продовжили чаювати у повній тиші.

Буквально за кілька хвилин геній компанії знову відірвав погляд, щоб повідомити сумну звістку.

– Ну, тут не однозначна ситуація. Два-три тижні роботи, чуваче, – і закрив ноутбук.

– Все так погано? – задумливо промовив Тимур.

– Навіть гірше.

Далі Філ почав казати на мові програмістів. Якісь факапи пофіксити та ще щось там зробити з якимись багами. Але моїх знань вистачило лише, щоб зрозуміти, що все навіть гірше, ніж просто гірше. Взагалі диво, що ноут відкривається.

– Гаразд, тоді чекаємо від тебе результати на кінець дня, – повідомив Тимур.

– Агов, я серйозно, тут дофіга роботи! – у бідолахи техніка ледь очі не вилізли від невдоволення.

– Дві-три години вистачить? – підняв одну брову Тимур, всім виглядом демонструючи, що ні на які поступки не піде.

– До вечора, так до вечора, чого ти так одразу, – дав задньої Філ.

Але я майже впевнена, що чула, як він пробурмотів собі під носа щось про «петушитись, вродлива дівчина, корчить боса, теж мені синочок знайшовся».

– От і чудово. Телефон залишив на столі, – і коли тільки все встиг. –  Чекатимемо на дзвінок.

І Тимур пішов геть з номеру, попередньо взявши мене за руку й потягнувши за собою.

– Бувай, Філе, було приємно познайомитись, – крикнула наостанок.

– Навзаєм, – невдоволено почулось у відповідь.

Не дивно, з похмілля та ще й навантажили у вихідний день роботою.

– Вихідні тільки у спікерів, всі інші члени команд мають бути на зв’язку цілодобово, – нібито у відповідь на мої думки сказав Тимур, щойно двері номеру технаря зачинились.

– Не знала.

– Це я тобі, щоб ти не хвилювалась за Філа і спокійно відволіклась. Він найкращий у своєму роді. Ти б знала, чого мені вартувало заманити його сюди. Та якщо хтось і здатен бодай щось витягти з твого ноутбука – це Філ, – Тимур підбадьорююче мені усміхнувся, і натиснув кнопку виклику ліфта.

Виходить, він навіть команду заздалегідь під себе збирав? Щоб легше було замітати свої сліди? Чи захопити владу в компанії?

У будь-якому разі, я вдіяти нічого не могла. В мене власних техніків ніде не було. Тому подивлюся, як будуть розвиватися події далі.

– Лисичко, а дай відповідь на одне питання, – щойно двері ліфта за нами зачинились, кровожерлива посмішка заграла на вустах Тимура. Він зробив крок до мене, від чого я інстинктивно втиснулась у стінку кабіни.

– Яке? – ковтнула слину, злякавшись раптової зміни настрою у мого головного болю.

Він повільно нахилив голову вбік. Його погляд потемнішав. Здалось, що я навіть відчула, як гулко б’ється його серце, прискорюючи швидкість.

Від незрозумілого напруження в повітрі я й сама почала важко дихати, довелось закусити губу, щоб хоч якось не втрачати зв’язок з реальністю. Що взагалі відбувається?!

– Чи готова ти до найкращого дня у своєму житті?

– Най тобі, Тимуре! – відпихнула його в груди.

– А що, Лисичко, очікувала на щось інше? – нахабно заграв бровами Тимур.

– Мурчику, від тебе очікувати можна чого завгодно, – передражнила його.

Дзвіночок ліфту сповістив про прибуття на перший поверх.

– Опа, а це що, Назар там тікає? – уїдливо спитав Тимур, щойно вийшов з ліфту.

– Де? – озирнулась довкола, але нікого схожого на свого хлопця не побачила.

– Та он, біля рецепціоністки. Схоже, у нього особлива любов до бігу.

Від стійки адміністратора дійсно швидкував якийсь чоловік. Але обличчя його видно не було. Тож окрім чорного хвостика та високої статури, ніяких характерних прикмет не знайшлося.

– Не думаю, що то він. А навіть якщо й так, то мабуть скасовував все, що приготував для мене сьогодні, – подивилась я з докором на Тимура.