ГЛАВА 10

– Що таке? – на ходу стурбовано спитав Назар.

Тимур же, побачивши мій ноутбук, зробив кілька кроків в бік, тим самим пропускаючи Назара ближче до мене і шафи. Руки перехрестив на грудях, однією повільно погладжуючи своє підборіддя.

Він був зосереджений. Намагається зрозуміти, як допустився такого промаху? Чи все відбувається за його, занадто складним, планом?

– Тимуре, ти нічого не хочеш нам пояснити? – обернувся до нього Назар.

Брови Тимура стрімко підлетіли вгору.

– Вам? Вам нічого. З Яною я й без тебе поговорю.

– Тобто факт викрадення ноутбуку ти не заперечуєш? – спробував спіймати Тимура на гарячому Назар.

– Тобто факт володінням конфіденційною інформацією ти навіть не намагаєшся приховати? – від цього спокійного, але просякнутого сталлю тону мороз пробігся вздовж хребта.

Ось це вже небезпечна тема, краще повернути розмову в потрібне русло якомога швидше.

– Як це зрозуміти, Тимуре? – звузила очі я, вказуючи на ноутбук в його шафі.

– Краще запитай свого хлопця.

– Нареченого, – встрянув Назар.

– Пардон. Ніяк не звикну, що наразі можна давати цей статус будь-кому, не спитавши згоди.

– Вона погодилась!

– Коли саме? Часом, не тоді, коли ти її сонну викрадав?

– Досить! – не витримала я. – Зараз мова взагалі не про це! Поводитесь, як два пихаті півні, коли на кону наші з тобою, Тимуре, кар’єри!

Потрібно змусити його видати себе. Чи бодай якусь підказку до розгадки отримати.

– Вибач, – Назар спробував мене обійняти, та я відступила в бік. Всім своїм виглядом показуючи, що мені не до ніжностей.

«Ми маємо діяти як команда!» – це я спробувала йому дорікнути поглядом. І він начебто мене зрозумів.

– Тож, що у нас є? – продовжила. – Хтось проник до кімнати і повернув ноутбук. При чому у речі Тимура. Тимур, твій ключ ніде не зникав ввечері?

– Ні.

– Другий я не брала. Він лежить тут, при вході. Отже, ним також не могли скористатись. Відверто кажучи, я й гадки не маю, як ще можна було потрапити до номеру.

Тимур вже повернув свій насмішкуватий вигляд і тепер ходив по кімнаті, озирався.

Краще сказав би бодай щось!

Які там є прийоми проведення допитів? Не те щоб я таким речами займалась, але детективи на фоні весь час вмикала.

– Вибач, Тимуре, але всі докази проти тебе, – спробувала вивести на емоції.

Назар тим часом також почав ходити по кімнаті. Від їхнього пересування туди-сюди мене скоро знудить!

Та я продовжила слідкувати за реакцією Тимура на мої слова. Він має або образитись зараз, що я підозрюю його, може навіть піти, або ж навпаки, доводити і клястися, що це не він.

– Навіть не знаю, що обурює мене більше, – він гірко посміхнувся, – твоя така невисока оцінка моїх розумових здібностей, чи те, що ти так відчайдушно захищаєш цього...

Якого дурбеля? Він мене присоромив? Ще гірше те, що в нього майже вийшло!

Так, Яно, зберися. Він просто більш підкований у всіх цих інтригах. Та й якщо планував пограбування заздалегідь, встиг вивчити твої слабкі сторони. І тепер ними користується.

«Це ж ти від роботи не відриваєшся. А інші бачать щось, окрім ескізів на екрані компа», – хмикнув внутрішній голос.

–  Що ти робиш? – не встигла я на хвильку замислитись, як цей красень якусь дичину відвалив: Тимур краєм футболки взяв ноутбук і поніс до столу.

– Шукаю скотч, – легко відповів головний дурбель нашого номеру.

– Хочеш нас напоїти, аби ми нічого не могли згадати? – хмикнув Назар, він якраз щось видивлявся у вікні номеру і тепер розвернувся до нас.

Тимур проігнорував його. Мовчки дістав канцелярський скоч із сумки. Відрізав невеличкий шматок і приклеїв до кришки ноутбуку. Вдягнув окуляри і почав дивитись на свою роботу, намагаючись спіймати світло.

– Відбитки, – здогадалась я.

Тимур кивнув, не відриваючись від своєї справи.

– Ще раз, чому ми не можемо довірити це професіоналам? Я маю на увазі, викликати копів? – спитав Назар.

– Тому що ми не хочемо налякати злодія і дати йому ще більше можливостей втілити свій план в життя.

– Нагадай, будь ласка, коли ми викреслили тебе зі списку головних підозрюваних? – зауважив Назар.

Тимур на його слова важко зітхнув, відклав скоч та зняв окуляри.

Не для протоколу, але я тільки помітила, наскільки йому личать окуляри. Він не справляє в них враження ботана, а навпаки, сексуальність просто в рази зростає. Дарма Мурчик майже постійно ходить у лінзах.

Але це так, спостереження. Раптом десь така деталь допоможе його обіграти.

– Сподіваюсь, усі погоджуються, що тільки ідіот буде забирати ноутбук з номеру, аби потім повернути, ще й так, щоб повністю себе видати? І сподіваюсь, ніхто не стане заперечувати, що провідний архітектор фірми навряд чи є таким ідіотом.