ГЛАВА 8

Озирнулась – наче схоже на готельний номер. Але ж зовсім не мій!

Крижані пазурі страху ковзнули по спині, змушуючи кінцівки заледеніти, а серце забитися у сто разів швидше.

Танана! Де я? Трясця-трясця-трясця. Зазирнула під ковдру – фух, сукня на мені.

Хтось вовтузився у ванній, тож швидко вкрилась з головою. Ковдра ж від усіх монстрів захищає, так? Закрила очі і намагалась не дихати, аби не помітили, що я прокинулась. Хто його знає, де опинилась.

Тимур щось казав про викрадення кращого працівника. Що як він не жартував, а дійсно влаштував викрадення?!

Невідомий вийшов з ванної. Судячи з важкого кроку і запаху крему для гоління, це був чоловік. Але навіть силует розгледіти не вдалось – надто швидко прошмигнув до вхідних дверей. Щойно вони відчинились, я почула зле:

– Де вона?

Голос прозвучав настільки низько і розлючено, що я не одразу впізнала Тимура. Отже, моя поява тут – не його рук справа. Тоді чиїх? Чи це все гарно спланований спектакль?

– Когось загубив?

Від здивування мої очі збільшилися вдвоє. Це був Назар! А він що тут робить? Здається, я пропустила якусь післявечірку, чи поправини. У будь-якому разі, мій хлопець ніяк не вписувався в теорію «поганого Тимура».

– Зараз ти знайдеш мій кулак своїм носом!

– Мурчику, які дешеві погрози. Невже за стільки років не міг вигадати нічого кращого? – глузував Назар.

– Я вже весь готель обшукав, – проричав Тимур, і зараз його голос належав явно якомусь великому хижаку.

Схоже, він зробив спробу увірватися всередину:

– Яно!

– Дурень, ти її розбудиш!

Та невже! Так галасують, щоб мене не розбудити, що пів готелю вже на ноги підняли.

– Отже, вона тут, – трошки заспокоївся Тимур. – Якого дідька ти її викрав? Чи це в тебе вже в звичку входить?

Звичку? Про що він?

– Вона сама прийшла.

То от воно як! Нічого собі, виявляється, я уві сні ходжу. Ну-ну. Подивимось, що ще вони цікавого розкажуть. Тож я приспустила ковдру, щоб бодай ніс міг дихати, адже було ну дуже душно. І нагострила вушка.

– Ага, так я тобі і повірю. Впусти негайно! – Тимур зробив другу спробу увірватись до номеру.

– Інакше що? Зателефонуєш татусю? – відверто знущався Назар.

– Невже ти за стільки років так і не зміг вирости з дитячих образ? – презирливо відповів Тимур.
– А тебе так бісить, що вона обрала мою постіль, а не твою?

Роздався глухий удар, Назар якось підозріло крякнув.  Не витримавши, я визирнула зі своєї схованки.

Назар відлетів від дверей, зігнувшись, а Тимур все ж увірвався всередину. У приглушеному світлі з коридору я побачила, як темні очі ще більше потемнішали і так палали, що схотілося дістати вогнегасник!

Вся його постать: стиснуті кулаки, розщебнений піджак, розтягнута краватка, – видавали злість і втому, схоже, й справді довго мене розшукував.

Я швидко заплющила свої. Мабуть, варто було б вже дати взнаки, що я прокинулась. Але ж я щойно пережила викрадення! Дайте спокійно видихнути. А може й ще щось цікавеньке підслухати.

– Переконався? Тепер вимітайся, – уф, аж бачу, як закам’яніло обличчя Назара від злості.

Тимур підійшов ближче до мене. Провів долонею по волоссю. Але його руку майже одразу перехопив Назар. Це що було таке? Нащо Тимур це зробив?

– Янко-о, – вкрадливо промовив Мурчик. Розкусив! От облізлий кіт! – Бачу, ти не спиш? Йдемо!

Прийшлося відкривати очі, поки Назар крізь зуби відповідав:

– Забери від неї геть свої руки і вимітайся з нашого номеру! Бо покличу охорону!

– А сам не здатний? – презирливо окинув його поглядом Тимур. Слово «нашого» його явно зачепило.

Тільки зараз я зрозуміла, що Назар був у самісінькому рушнику на стегнах. Чи можна це вважати помстою за вчорашню сцену? Гадаю, що так.

Мимоволі порівняла Назара та Тимура в рушниках. І Назар трішечки програвав Тимурові розворотом плечей, в нього вони менші. Та й в цілому, у Тимура тіло виглядає більш підкачаним. Не дарма ж дівчата за ним в’юнками в’ються. За зростом хлопці майже однакові. Але в Назара довге волосся,  що точно дає йому головну перевагу.

Цікаво, ще не прийшов дозвіл подивитися камери? Схоже, ні, бо Тимур першим ділом сказав би про це, аби виманити мене звідси.

Пауза затягувалась і потрібно було вже щось відповісти.

– Тимуре, – промовила я. – Вечір був чудовим. Але я залишусь тут.

Той стиснув зуби так міцно, що вони дивом не хруснули. А його вилиці закам’яніли.

Серце кольнуло дивним, незнайомим відчуттям, якимось жалем. Він справді влаштував незабутнє побачення! А ще – намагався мене спокусити. І... можливо, підсипав щось у напій, щоб я відключилася? Бо як інакше я могла не помітити, що мене кудись несуть?

День, звичайно, був важким, переліт, прийом, викрадення ноуту... Але ж чи настільки, щоб геть вирубитися?