ГЛАВА 7

– А, так. Я домовився, щоб нам надали доступ до камер.

Оце новина! Я аж спробувала підскочити, та він мене втримав.

– Тоді чому ми сидимо тут, а не йдемо переглядати записи?

– Ух, як ти одразу завелась. Тому що спочатку дозвіл має підписати голова служби охорони. І юристи мають підготувати для нас контракти про конфіденційність щодо інших клієнтів готелю. Як тільки все буде готово, мені одразу ж повідомлять і ми з тобою помчимо їх переглядати.

– А-а, – одним словом, поки видалять всі докази причетності Тимура і його брата до цієї афери.

Як же мені добратися до тих камер першою? Чи якщо співробітники готелю у зговорі з братами, то сенсу в цьому немає? – І як довго вони будуть все це підготовлювати?

– Будь-якої миті можуть зателефонувати. Тож, гайда, поки очікуємо, краще відволічемось, – запропонував Тимур, простягнувши тарілочку з різними тарталетками. – Бери з паштетом, вони найсмачніші. Просто пальчики оближеш.

Щось мені підказувало, що він лукавить, але якщо піду до себе зараз, то надам йому чудовий шанс провернути все за моєю спиною. Краще поспостерігаю за ним, що як ще щось вдасться дізнатись...

– Е, ні, – я засміялась. – Паштет я і вдома поїм, а біля моря хочу справжніх морепродуктів. Тільки мені б спочатку руки помити.

Зморщила носик від згадки про п’янчугу.

– Зараз подивлюсь, десь має бути антисептик, – Тимур повернувся до столику. – Ось, тримай.

– О, дякую! – зрадівши, оббризкала руки і потягнулась до найдорожчої тарталетки з восьминогом.

Ну а що? Якщо вже безкоштовно годують, то візьму найкраще.

Тимур, здається, зрозумів мій хитрий план.

– Я знаю, чим тебе зараз розважу, – його погляд загорівся завзятими вогниками.

Він підсунув до себе підставку, що могла крутитися, і почав звільняти від десертів.

– Ігри на роздягання не пропонувати, – видала я, спостерігаючи за дивними маніпуляціями.

Мурчик на секунду відірвався від своєї справи, аби скептично глянути на мене.

– Лисичко, на тобі ж лише сукня, а я в піддавки не граю.

Який же він гад! І я теж хороша, дала йому привід покепкувати. Бісить! Сидить тепер, дивиться зі смішинками в очах.

– Теж мені, справжній джентльмен, – фиркнула й відвернулась.

Тим часом Тимур розташував підставку між нами і поставив на неї піднос із тарталетками.

– Отже дивись: чий хід, той і заплющує очі. Наприклад, зараз твій хід, тому ти їх і закриваєш. Тоді я розкручую тарталетки, а ти наосліп вказуєш на якусь з них. Ту, на яку вказала, і маєш з’їсти.

– Пропоную підвищити ставки.

– То ти, виявляється, азартний гравець?

– Хтозна. То що скажеш?

– А гайда! – його очі загорілись цікавістю, хто з нас ще азартний гравець!

– Тоді пропоную це поєднати з «Правдою або дією», – якщо вже грати, то так, аби хоч щось з нього витягнути.

– Ого. Якщо вже ти сама наполягаєш, то хто я такий, щоб відмовити чарівній пані.

– Тоді ти і починай, – перевела стрілки я, широко посміхнувшись, – я вже одну канапку з’їла.

– З цим аргументом сперечатись не можу, – розсміявся Мурчик. І, накривши очі рукою, промовив: – Крути.

Я розкрутила підставку, Тимур водив рукою над тарілкою, поки не вказав на смачненьку з тунцем. В цей момент в мені прокинулась шкідливість. Якщо вже так нахвалював ті, що з паштетом, то нехай їх і їсть. Тим паче там є оливки, які я терпіти не можу.

Тож я швиденько посунула ту, що з паштетом, на місце тарталетки з рибкою.

Тимур, відчувши якісь махінації, розплющив очі, подивився на те, що обрав. Потім перевів підозрілий погляд на мене, але я сиділа з найчеснішим виразом, на який тільки була здатна.

– То що, правда або дія? – не втрималась.

– Правда. Аж цікаво, що такого ти хочеш про мене дізнатись, якщо вже наважилась на цю гру.

– Розкажи про своє дитинство.

– Ну гаразд, – почав він, але ж посмішка така єхидна. – Отже, була темна, глибока ніч. Акушерка, до речі, жіночка похилого віку з ду-у-уже суворою пикою, взяла мене на руки. Вона була такою страшною, що я не втримався і заволав на всю кімнату. Соромно і дотепер, але ж це було перше, що я побачив, розплющивши очі. Досі забути не можу!

– Все! Досить. Я зрозуміла.

– Та я ж ще навіть до найцікавішого не дійшов! Що ти могла зрозуміти.

– Що від самого народження ти боягузик.

– Яніто Вадимівно! Ви забуваєтесь!

– На пам’ять не скаржусь!

– Тоді нагадувати не потрібно, що зараз твоя черга заплющувати очі?

– Але ж ти не відповів на моє питання!

– Хіба? Здається, це ти сказала «досить». Правила гри виконані!