ГЛАВА 6

Тарас перевів на мене погляд «Та невже», а я залилась фарбою. Як же соромно. Про це ніхто не мав дізнатись! А тепер чула вся зала, ще й чоловіки мене ділять між собою! Привселюдно! Хотілося кричати вголос!

Тим часом вираз обличчя Тараса змінився на... Схвальний? Пригадалася його фразочка «Своїй рудій». Тоді я не надала значення слову «своїй». Але з цим поглядом вона має геть інше забарвлення! Це що Тимур йому про мене наплів? Не радій так за свого брата, не для нього я забулась вдягнути спіднє, а через нього! Дідько! Та не в тому сенсі!

Ну зажди! Звільниш мене від цього п’яниці, і я вам обом покажу «схвалення»!

– Вона сама своя. І якщо тобі відмовили, май гідність це прийняти. А ні, я зараз швидко надам декілька уроків етикету. За плату візьму парочку твоїх вибитих зубів.

Ого, схоже, манера так пихато-ввічливо спілкуватись у них в крові. Цікаво, хто батько цих двох вихованих «джентльменів»?

Випивака тим часом спробував підвестись. Здається, він хотів прийняти виклик. Принаймні мою руку відпустив, дякувати небові. Чи, скоріше, Тарасові.

– Що тут відбувається? – о, а ось і Тимурчик підоспів.

Озирнулась на нього і не впізнала. Від нього відчувалась така хвиля люті! Мені аж самій страшно стало.

Схоже, те саме відчув і п’янчуга. Одного погляду на Тимура йому вистачило, аби почати мурмотати виправдання і спішно піти геть.

– Ти в порядку? – кинувся Тимур до мене, в один момент перетворившись на зібраного й стурбованого чоловіка. Напої вручив братові, поклав мені руки на щічки й уважно зазирнув у очі.

Дочекавшись мого кивка, відпустив. І знов, за мить перетворився на звичного Тимура. На секунду я навіть повірила у щирість цієї турботи... Але не можна обманюватись його масками.

– Ох, Тимуре, вчити тебе ще і вчити. Хто ж залишає таких красунь одних, серед зали, сповненої ласих до краси збоченців, – підморгнув мені Тарас. Дякувати, що не підняв питання мого спіднього, яке так і переслідує мене весь вечір. Треба зараз же буде піти і його вдягнути!

– Яно, знайомся, мій брат Тарас, – промовив Тимур.

Точно, я ж не повинна знати про його існування.

– Брат? Гадки не мала, що в тебе є брат, – сподіваюсь, у мене вийшло правдоподібно зіграти здивування. – Приємно познайомитись.

– Отже, Яна. Нарешті нас представили, – посміхнувся Тарас.

– Нарешті? – подивилась я на Тимура. – У мене до тебе все більше і більше питань! – щира правда. Тільки стосуються вони мого проекту, а не того, про що всі подумали.

– Залюбки відповім на кожне з них, – і в жартівливому поклоні поцілував мою руку.

До речі, треба буде їх помити, як згадаю дотики того п’яниці, досі тягне пересмикнутись.

– То ви тут розбирайтесь, а мені вже час, – промовив Тарас, дивлячись кудись нам за спину.

Потім поставив келихи на стіл, розвернувся і стрімко забрався геть.

Я повернула голову назад: цікаво ж, що змусило його так швидко тікати. Тимур теж, і ми побачили дівчину, яка жваво наближалась до нас.

Здається, та сама, що накинулась на Тимура в ліфті, коли він тримав мене за руку. До речі... Опустила погляд на наші руки: так, він досі тримав мене за руку! Як я цього не помітила? Дідько, та що зі мною?

Часу на сварку ані з самою собою, ані з Тимуром не було. Світлий вихор налетів на нас:

– Я бачила, що він був тут! – промовила... Здається Іра. Хоча ні, було щось більш вигадливе. Я ще проклала асоціацію з дитячим мультиком про маленьких чарівничок. Ірма! Точно, Ірма. Десь я це ім’я сьогодні чула. Та моя пам’ять на них, як в акваріумної рибки, треба щось із цим робити.

– Ти мусиш мені допомогти його знайти! – тупнула ніжкою білявка.

– Ірмо, я взагалі-то зайнятий.

– Невже ти проміняєш мене на цю... – дівчина окинула мене гидливим поглядом з голови до ніг.

Не знаю, що вона хотіла сказати, але сама така!

– Нумо, Ірмо, заверши речення, – від Тимура знов повіяло загрозою.

Він зробив невеличкий крок, ніби загороджуючи мене. А це приємно, коли за тебе заступаються перед розбещеними дівками. Навіть якщо це гра на публіку.

– Мурчику... – о, здається, комусь стало незручно.

– Ірмо, я уважно слухаю.

Та Ірма зніяковіла від одного лише погляду Тимура. Мурчика там і сліду не залишилось, він знов перетворився на грізного Тигра.

– Мовчиш? І правильно робиш. Тобі б не завадило інколи вмикати голову, перед тим, як щось балакаєш.

– Але ж мені потрібно...

– Вибачитись перед Яною? Так, слушна думка, – Тимур обійняв мене за талію і важким поглядом вп'явся в білявку.

Я аж трошки плечі розправила, вміє ж цей покидьок справляти враження.

Дівчина важко задихала, така поведінка Тимура явно била по її гордості.

Кілька довгих митей вона буравила поглядом чоловіка. Зрештою, вочевидь зрозумівши, що це марно, задерла носа.