ГЛАВА 4

– Може, й не відмовлюсь, – відповів незнайомий голос. – Але презентація передусім.

Презентація? Не відмовиться? Хто і від чого?

Зачаївшись, я про всяк випадок скинула туфлі і затиснула у руках. Відчайдушно намагалася переконати себе, що мова не про мій зниклий проект. Коли прозвучало те, від чого моє серце на мить забулось про гравітацію: зробило кульбіт і пішло у п’ятки.

– Своїй рудій-то що скажеш?

– За неї не турбуйся. Я все владнаю, – впевнено промовив... Тимур.

Це точно був він. Його нахабні нотки я впізнаю будь-де. Ледь не застогнала вголос і вже не слухаючи продовження, кинулась геть.

Просто не могла повірити своїм вухам! І чого я тільки вирішила, що він тут ні до чого! Всі ж докази вказували на цього покидька Тимура! От же... Кривий дурбель!

Я різко зупинилась серед коридору. Бажання бігти подалі від нього нікуди не зникло. Та в голові прострелила думка. Арнольд Всеволодович! Виступ!

Треба покликати цього облізлого кота на сцену. А потім я його придушу власними руками і змушу повернути ноутбук!

Обернулася, якраз щоб побачити, як Тимур з якимось незнайомцем вийшли із своєї хованки.

Вони були на диво схожі. Обидва високі, підтягнуті, темноволосі.

Якщо він вже повертається до зали, то ліпше мені кудись сховатись. Хай краще не знає, що я чула їхню розмову. Знову почне заперечувати свою причетність.

Потім треба буде прослідкувати за ним після прийому, може приведе до схованки з ноутбуком. Дізнатись би, хто той другий чоловік. Можливо, якраз в його номері вони й тримають мій проєкт.

Довести, що то моя робота, зможу з легкістю. Бо я там одну деталь не доробила, спеціально залишила наостанок: коли знаєш, що є неточність, уважніше все перевіряєш, а коли думаєш, що все готово, то й не такий прискіпливий до деталей.

Головне знайти ноут.

З такими думками я нирнула до найближчої кімнатки, залишивши невеличку щілину. Раптом ще щось корисне дізнаюсь.

Кімната виявилась сауною. Якийсь чоловік в плавках, блаженно розтягнувшись на верхній полиці, здивовано глянув на мене. Трохи похитавши головою, я прохально піднесла палець... точніше, туфлю, зажату в руці, до губ, і він знизав плечами.

Ну ось, зараз ще спітнію! Розчервоніюся! Приїхала одна в місто своєї мрії!

Чоловіки пройшли повз, та моє серце калатало так сильно, що я майже нічого не чула з їхньої розмови. Здається, промайнуло ім’я «Ірма», та я не впевнена.

Зачекала, доки зрадники відійдуть трохи далі і, полегшено видихнувши, обережно відчинила двері сауни. Жадібно ковтнула прохолодне повітря та навшпиньках пішла слід за двома дурбелями.

Виглянула з-за повороту...

– Від кого ховаємось? – прошепотів ззаду знайомий голос, настільки близько, що я аж підскочила від несподіванки.

Озирнулась на Назара. Стоп, що?

– Що ти тут робиш? – його я найменше очікувала побачити зараз. Тим паче тут, у зоні СПА!

– Збираюсь з думками, які ти, між іншим, зворушила, – але в словах Назара ні краплі докору. На вустах ледь помітно сумну усмішку.

Не знаю, що я там зворушила, але повертатися до попередньої розмови не хотілося, тому я окинула його підозрілим поглядом:

– В СПА? В одягу для презентації? Може, ще й в басейні поплавати вирішив?

Назар поглянув на мене, у свій час красномовно зупинившись на досі затиснутих в руках туфлях. Ледь примружив очі:

–  За кимось шпигуємо? – запитав,  визирнувши з-за повороту.

– Нічого особливого, один дурбель довів своє звання дурбеля.

Я також зазирнула, щоб побачити в іншому кінці коридору Тимура з тим самим незнайомцем.

– Знов він? – похмуро промовив Назар. – Ще й з братом. Гримуча суміш. Що вони накоїли на цей раз?

– Братом? – шоковано перепитала я, повернувшись до хлопця.

– Тарасик, п... кхм, той ще півень, – роздратовано озвався Назар.

Отже, Тимур у зговорі з братом. Але навіщо? Вирішили привласнити собі компанію? Потіснити конкурентів?

– І... він теж архітектор?

– Так, я ж казав, ми разом навчалися. Він на кілька років старший. Вже не знаю, що там таке трапилося, через що вони не разом працюють. То що брати Титаненки накоїли? Розповіси?

Тимур з Тарасом вже вийшли з коридору, і Назар, більше не скриваючись, повернувся до мене. Дивився очікувально, і я завагалася.

Так хотілося підтримки! Від свого... хлопця. Але ж знову-таки, не впевнена, чим це обернеться для мене...

Чи все ж таки розповісти? Чи не потрібно?

Заходячи до зали, відчула на собі чийсь погляд. Та такий, ніби вогнем обпалили. Повернула голову – Тимур. Він пропалював мене чорними, як ніч, очима, навіть не кліпаючи. З ним все добре? Чи гігантські плани із захвату компанії не вміщаються в голівці? От і не кліпає, щоб ті не втекли.