ГЛАВА 3

– Тоді чому на прийом її веду я? – не забарився з відповіддю Тимур.

– Я теж хотів би почути відповідь на це питання, – хмуро поглянув на мене Назар, і я насилу втрималася, щоб не видати свого збентеження. Але мій хлопець додав набагато м’якіше: – Яно, нам потрібно поговорити.

– То, можливо, треба було говорити, а не накивати п’ятами? – Тимур не збирався здавати позиції.

– Титаненко! – у Назара аж випнулись жовна від люті. 

Але Тимур не поступався: цупкий погляд, ніби ще трошки, та й спопелить мого хлопця, а під своєю рукою я відчувала, наскільки напружилися у нього м’язи.

– Я знаю власну фамілію, можеш не нагадувати. Дурню наробив і тепер мене злочинцем виставляєш, – майже проричав... зовсім не Мурчик, а хижак, зробивши невеликий крок до Назара. Проте моєї руки не відпустив.

Поки хлопці не зайшли надто далеко, я поспішила втрутитись:

– Досить! Тимуре! Нам з Назаром дійсно є про що поговорити.

Ох, як же це не сподобалося Мурчику – прямо на тигра перетворився!

– Ми разом прийшли на прийом! – Тимур все ще не віддавав мені власну кінцівку.

– Ну вибач, я не збираюся через надокучливого колегу пустити мої стосунки якомусь Мурчику під хвіст!

Обличчя Тимура нервово смикнулось. Але він не став мене затримувати, і я нарешті забрала в нього руку. Зробила крок назустріч Назару.

– Ну то патякайте, а я поки що займусь нашою справою, – промовив Тимур мені у спину.

Угу. Це нагадало, що тепер у мене є справи, важливіші, аніж любовні чвари. Тому треба швидше закінчити з цією драмою і повернутись до детективу.

Назар повів мене до тераси. Нирнувши під люб’язно притриману портьєру, я опинилась на свіжому повітрі.

Сонце вже майже сіло за виднокрай, розкидаючи свої жовтогарячі промені по всьому небосхилу. Приємний морський бриз пестив моє обличчя. Довкола виднілись верхівки пальм та безкрайнє море.

Яка романтика. Я глибоко вдихнула, смакуючи момент. Та шурхіт Назара позаду не дав насолодитись цією миттю.

Розчаровано видихнувши, я обернулась до свого хлопця... Поки що свого.

Назар зупинився біля мене і не квапився розпочинати розмову першим. Тому я підійшла до перил, продовжуючи розглядати краєвид.

– Яно, – чоловік важко зітхнув, – не хочеш мені нічого пояснити?

– Я хотіла. Та ти так швидко втік. Склалось враження, ніби це ти не хочеш нічого чути, – скала руки на грудях, розвертаючись до нього.

– А що я мав подумати? – він зробив крок до мене. – Коли бачу у твоєму номері чоловічі речі, пом’яте ліжко, а потім цей бабій взагалі виходить з ванної. Голий!

– Не голий, а у рушнику.

Мене змірили скептичний поглядом, і я зніяковіла.

– О, так, це багато що змінює! – хмикнув Назар.

– Розумію, як це виглядало. Але ж ти не повинен був просто тікати! Навіть не давши змоги пояснити.

– Тоді як так вийшло, що він опинився у твоєму номері?! Займав твою ванну і походжав напівголий? – ніздрі чоловіка сіпнулись, в очах блиснуло щось небезпечне. Він зробив ще крок до мене.

– А так, що нас чомусь поселили разом, а інших номерів немає! І до прийому я не встигла вирішити це питання.

Кілька хвилин ми дивилися одне одному в очі.

– Яно, пробач... – почав Назар, наближаючись, але я його перебила.

– Ти казав, що довіряєш мені як нікому іншому. Але сьогодні виявилося, що це лише пусті слова.

– Ні, Яно, Янусю. Вибач, я дурень, останній дурень. Я тобі довіряю...

Назар притиснув мене до себе і гаряче прошепотів:

– Коли побачив тебе з ним... я просто оскаженів.

– Чому? Що в ньому такого особливого? Раніше я не помічала з твого боку «скажених» ревнощів з марафонськими забігами, – хмикнула я, трохи відсторонюючись. Заглянула йому в очі, бо це дійсно був перший раз, коли він так себе повів! До цього я завжди раділа, який мій хлопець чуйний та врівноважений.

Назар невизначено повів плечами і повільно, наче невпевнений, чи варто розповідати, промовив:

– Розумієш, він завжди намагався забрати все, що мало належати мені. Ще з часів навчання. Чи то проєкти для універу, чи то місце проходження практики, чи то дівчат... Будь-що. Він все забирав. І я боюсь, що так станеться і з тобою. Моя Януся.

Назар повільно поклав руку мені на талію. Піймав пасмо, яким грався вітерець, і завів за вухо.

– Я настільки не хочу, боюсь тебе втратити, що лишаюся розуму. Я ж знаю, як він діє на жінок. Так, ти не така, як усі... Але від цього страх втратити тебе навіть потужніший. Тільки сьогодні, побачивши вас так близько, я остаточно усвідомив, що ти значиш для мене. Тому прошу, пробач. Пробач мені.

Він стояв так близько. Але сьогодні ці чари на мене чомусь не діяли. Певно, надто багато всього сталось.

– Добре, – м’яко посміхнулася я, провівши долонею по вродливій, гладко виголеній вилиці. Зітхнула з сумом: – Прийом, мабуть, вже почався. Я пообіцяла бути на ньому з Тимуром.