ГЛАВА 2

До кімнати забіг Тимур. 

– Лисеня, що трапилось?

Ну й покидьок!

– Яке я тобі, до біса, лисеня?! Ось чому ти влаштував весь цей цирк з підміною номера?! Так? Щоб викрасти мій робочий ноутбук?

– Що? Ти про що? – його спантеличення виглядало щирим і це трішки остудило мій запал.

– Вурдалаку тобі в с... е-е-е... дупу! Ноутбук! З моїм проєктом. Я поклала його отутечки, коли шукала гребінець. Але його там вже немає. Окрім тебе в кімнаті більше нікого не було!

В одну мить Тимур зробився серйозним.

– По-перше, ти не дивилась в інших місцях? Можливо, ти його просто переклала кудись. По-друге, тут був цей Назар, – ім’я мого хлопця Тимур ледь не виплюнув.

– Щось не пригадую, щоб Назар прихопив з собою ноутбук, коли йшов геть від твоїх витівок. А ось ти якраз надто підозрілий! Навіщось заселився, влаштовуєш тут справжній цирк. Якщо це якийсь тупий пранк, краще зізнавайся одразу!

Проте Тимур мав рацію, треба тут все передивитись. Раптом дійсно десь випадково переклала і забулась.

Подумала – зробила. А саме: почала планомірне обшукування номеру. Тимур приєднався до мене. Та я пильнувала його. Можливо, це все ж таки якийсь його невдалий розіграш?

Ми разом обдивились кожен закуток, усі полички в усіх шафах. Під подушками, під ліжком, навіть під матрацом.

Нічого! Робота мого життя... гаразд, останніх півроку – зникла!

– Окрім тебе, нікому було його взяти. Тож кажи, де мій ноутбук, і для чого ти це влаштував! Цей жарт надто невдалий, – я зло зиркнула на Тимура, ще й пальцем тицьнула йому в груди для достовірності. Досить пружні груди, я вже казала? Так, зараз не про це!

– Яно, присягаюсь, я нічого не робив з твоїм ноутбуком, – серйозність, з якою це було сказано, змусила мене на мить зависнути.

Якщо це ніякий не розіграш, на що я все ще дуже сподівалась, тоді виходить...

– Якщо це правда. І ти його не брав... Тоді нас пограбували! – повільно проговорила, намагаючись осягнути весь сенс сказаного.

Подивилась на Тимура. Він виглядав аж надто зосередженим як на Тимура. Щось мені в цьому не подобалось.

– Ага, звичайно. Обікрали готельний номер аби поцупити лише робочий ноут, – склала руки на грудях. – Кажи, де він!

Та чоловік не зняв маску серйозності, лише скопіював мій жест: також склав руки на грудях.

– Яно, сама подумай, я – той, хто запропонував Володимиру Муратовичу привезти всіх на цю конференцію. Я відповідаю за успіх нашої компанії в очах міжнародного товариства. І це в моїх інтересах, щоб всі проєкти гідно представили нашу фірму. Тим паче, що я також брав участь в розробці твого проєкту.

Я знов зависла, переварюючи інформацію. А й справді, він як архітектор, вносив свої корективи в мою роботу.

Треба подумати... Накрутила пасмо на палець. Завжди так роблю, коли думаю, легше висмикнути ідеї з голови.

Побачивши, що я більше не наміряна його звинувачувати, мій «сусід» трошки розслабився. А я почала розвивати думку:

– Але ж тоді це означає, що хтось дійсно увірвався до нашого номеру, – на слові «нашого» цей монстр підняв кутики губ, наче стримував посмішку. – Навіть не думай про це, – погрозливо підняла на нього вказівний палець. – Я просто обмовилась. До мого. Хтось дійсно увірвався до мого номеру! Гадаю, треба терміново телефонувати на рецепцію.

Я розвернулась, щоб підняти слухавку, але Тимур мене затримав.

– Зажди. Нумо ще раз все обміркуємо.

Продовжуючи тримати слухавку, вирішила дати йому можливість висловитись.

– Якщо хтось дійсно викрав тільки твій ноутбук, тоді цей хтось... Не дивись таким поглядом на мене! І так, я все ще підозрюю твого Назарчика, – передражнив він його ім’я. Я на це лише підняла ліву брів, іншу піднімати не вмію. – Тож, якщо цей хтось викрав лише ноут, тоді він точно знав, за чим іде і що йому потрібно. А кому може бути вигідно поцупити робочий проєкт?

Тимур заходився туди-назад по кімнаті. Я ж присіла на стілець біля телефонного столику і приготувалась уважно слухати міркування чоловіка.

– Ми на масштабному з’їзді архітекторів та архітектурних компаній, так? – промовив Тимур.

Кивнула.

– З цим фактом важко сперечатись – зіронізувала.

– Тож, скоріше за все, залишити нас без нашого козирю, у вигляді твого проєкту, вигідно нашим конкурентам, – прокладав логічний ланцюжок Тимур.

– Або тим, хто хоче насолити тобі, – я включилась в цю детективну гру.

– Ти ж розумієш, що це припущення лише посилює підозру на твого бойфренда? – зупинився Тимур, не зводячи з мене уважного погляду.

Я лише закотила очі.

– Ти бачив, щоб він схопив ноутбук, коли тікав геть? Ні? От і я ні! Якщо ти не додумався залишити двері відчиненими, коли виходив, тоді окрім тебе його взяти було нікому.