Глава 23

Наступного дня Олі довелося знову вийти на зміну, бо Дарія погано почувалася. Зазвичай вона попереджає заздалегідь. Але сьогодні несподівано Олю розбудив дзвінок о 7 ранку, де Дарія благала дівчину пробачити та вийти замість неї. Ольга, звичайно, з милосердям підійшла до цієї ситуації й відповіла, що скоро буде. Встала з ліжка, хвилину обдумуючи, пішла швидко збиратися, хоч і розуміла, що не встигне. Їй довелося вперше поїхати на тролейбусі, аби було швидше. Тож, коли вона зайшла до кавʼярні та побачила Олександра, який їй посміхнувся, з полегшенням видихнула та підійшла до нього, за робоче місце.

- Нічого собі, ти швидко, Mon cher.

- Так, прийшлося сісти до тролейбуса, ледь не проґавила зупинку. Але все гаразд. Як там Дарія?

- Так, я бачу, як ти бігла, вся розкуйовджена, - Олександр уважно роздивлявся дівчину та, спокійно підійшовши, намагався рукою погладити волосся, яке розтріпалося на вітру.

- Tack… - здивувавшись, Оля прошепотіла подяку шведською мовою. Вчора після зміни їй стало цікаво, про що говорить бариста. Вона вчила деякі слова, аби наступного разу здивувати його.

- Що? - Олександр подивився у вічі дівчини, аби зрозуміти, чи він правильно почув. Йому здалося, що Ольга сказала шведською, але Олександр не міг точно знати, чи це мозок грається з ним, бо те, що сказала дівчина, звучало як і «так».

- Я сказала «дякую»…

- Так, але ти сказала шведською? - здивувався ще більше Олександр, бо бачив, як румʼянець ледь видніється на щоках у дівчини, як вона намагається приховати свою посмішку, але Олександр бачить по очах, що Оля дійсно сказала це іншою мовою. - Ти її знаєш?

- О ні… То я просто… ну… мені стало цікаво, що ти говориш. Тож я вирішила повчити деякі слова, - дівчині було ніяково, хоч вона не могла остаточно зрозуміти причину розгубленості. Вона намагалася себе переконати, що всі друзі так роблять і в цьому немає нічого дивного.

- Справді? Це несподівано! - хлопець посміхався, радісно та здивовано. Ніхто раніше не підтримував його так. Не вчив мову, аби він сам зміг потренуватися.

- Та це дрібниці, не звертай уваги. В цьому нічого такого нема. Це ж, врешті-решт, всього пару слів.

- Так, але навіщо? - хлопець усе ще не міг зрозуміти хід думок Ольги. Але дівчина лише посміхалася так щиро та соромʼязливо, що у самого немов на душі розквітла лілія.

- Ну, я хотіла підтримати тебе…

- Дякую, - Олександр не витримав такого ніжного погляду і притулив дівчину до себе в обійми. Можливо, Оля й не розуміє, який вплив має на нього. Але хлопець був вражений і приємно здивований. Оля піклувалася про нього, хоч вона сама й не знає, але лише частинка надії торкнулася серця Олександра, коли вона його обійняла у відповідь.

Вони простояли так всього хвилину, але цього часу було достатньо, аби привести все до ладу. І день, хоч був похмурий, у кавʼярні був теплим і затишним. Баристи працювали рука об руку, наче давні друзі. Гармонійно поєднували та допомагали у вирішенні питань. Це була злагоджена робота. Ольга дуже тішилася, що нарешті все стає на свої місця.

До кавʼярні зайшов Микола, і Ольга зраділа йому. Він, як завжди, замовив капучино та розрахувався картою. Олександр дивився на це з іншого боку, поки робив напій. Він знав, що цей хлопець виглядає як суперник, хоч це може бути хто завгодно. Але раніше в Олександра не виникало таких думок, та він і не вважав себе ревнивим і власником. Знав, що Ольга завжди спілкується з добротою та лагідною посмішкою, що можна подумати як залицяння, але насправді то в неї була така манера спілкування. Олександр розумів це, бо сам мав таку манеру.

Але цей Микола не давав спокою. З ним Ольга знайома давно і спілкуються вони частіше. Тож, хоч би там як, він справді вирішив більше довіряти вибору дівчини, аби хоч намагатися. Хоч би кого вона не обрала. Згодом він зрозумів, що йому кортіло проводити більше часу саме з Олею, і якщо для цього треба бути просто друзями, то, можливо, так і буде.

- До речі, ти вчора, здається, не заходив? - запитання дівчини вирвалося у розум Олександра, змусивши його повернутися до реальності.

- Нуу, я був зранку, але тебе не було… Я думав, тобі сказали, - Микола розгублено подивився на Олександра, немов натякнув, що від неї щось приховали.

- Ну так, я забув. Вчора було стільки людей, усіх не запамʼятаєш, - знизав плечима Олександр, ставлячи напій на столик.

- О, ну звісно… Дякую… Еммм, Оль, а ти ж завтра вихідна, так? - хлопець узяв напій та дивився з надією на Ольгу, бажаючи її запросити прогулятися. Олександр споглядав, бажаючи, щоб Ольга відмовила хлопцю, як зазвичай відмовляє йому.

- О, ну, сподіваюся, що так… -  Ольга не розуміла такого запитання. Їй це здалося недоречним. Вона ледве напружилася, бо не знала, до чого веде Микола. А бариста тим часом ледь не пустив холдер на підлогу, який чистив після приготування кави. Для нього це «так» звучало наче програш у найбільшій грі під назвою життя.

- Здорово, тож, може, сходимо прогулятися?

- Оу… - таке запитання поставило на паузу всі думки дівчини. Вона подивилася мимоволі на Олександра. Їй здалося дивним, що він тут стоїть і чує це все. - На жаль, я так багато пропустила, треба вирішувати всі справи із заняттями. Ти ж розумієш…

- Так, звісно. Я можу тобі в цьому допомогти тоді. В мене є конспекти.

- Дякую тобі, - Олі хоч і було приємно таке піклування одногрупника, але все здавалося занадто напруженим.

- Тоді напишеш, якщо потрібна допомога. Гарного вам дня, - радісно проговорив Микола й, попрощавшись, пішов на свою власну роботу.

Ольга відповіла йому, але тим часом стояла, намагаючись зосередитись та обміркувати ситуацію.

- Ти хоч зрозуміла, що він тебе на побачення кликав? - Олександр дивився на розгублену дівчину та посміхнувся. Звичайно, вона не зрозуміла. Та від цього у хлопця було дивовижне полегшення. Ця дівчина дійсно не від цього світу. Як вона може не розуміти звичайних речей?