Глава 20

До озера вони йшли мовчки. Оля вела хлопця, і той слухняно поруч ішов, не бажаючи відстати ні на секунду. Олександру дуже хотілося виговоритися, але він ніяк не знав, з чого почати. Не знав, що говорити та чи буде це цікаво Олі. Хоч він і проговорював багато разів те, що хотілося сказати, але зараз у голові була Сахара.

- Тож… про що ти хотів поговорити? - вони прийшли на місце, і перед ними простягнувся вид на бухту. Вони пройшли далі до альтанки й сіли поруч на лаву, дивлячись на тиху гавань, яка гралася з променями сонця, що вже планувало заходити за обрій.

- Тут гарно, так спокійно, - єдине, що вимовив Олександр. Йому дійсно тут подобалося, хоч він і пробув у цьому місті всього пару годин. - Розумію тепер, як ти могла пропасти на декілька днів. Тут навіть, працюючи, можна відпочивати. Що це за річка?

- Так, мені теж тут подобається, тут дуже затишно… І це не зовсім річка. Це кар’єр. Раніше, ще в радянські часи, його викопали задля добування піску та глини для виробництва цегли. З часом заглиблення заповнилося ґрунтовими та поверхневими водами. Тож тепер це Голубе озеро - дуже гарне, хоч воно й штучне. Зазвичай природні озера - це затоплені пригирлові частини річкової долини. Колись була річка, а з часом або за певних обставин перетворилася на мілку й витягнуту затоку. Наприклад, як у Києві, на лівому березі. Там теж протікає річка Дніпро - є Русанівський канал. Там засипали піском, аби побудувати будинки, й утворилася Русанівка - так би мовити, штучний острів. І озеро Тельбін - це теж колишнє русло Дніпра. Тож, у принципі, логічно, що з великої річки утворилися ще канали й озера.

- Ого, не знав такого. - Олександр щиро дивувався знанням дівчини. Та чим більше з нею спілкувався, тим більше розумів, що дівчина дуже розумна. З нею можна обговорити взагалі будь-які теми. І це не могло не залишитися в голові хлопця.

- Ну не тільки тобі ж хизуватися знаннями.

- Je ne comprends pas ce que tu veux dire, - посміхнувся Олександр, говорячи французькою.

Оля подивилася на нього і, розуміючи, що він сказав, почала сміятися. Дівчині подобалося знати й не розповідати про це хлопцю.

- Окей… Взагалі я хотів вибачитися перед тобою… Я просто… заревнував тебе…

Спочатку вони мовчки дивилися один на одного, але потім Олександр вирішив сказати правду. Бо втомився від цих недомовок.

- Я не розумію, про що ти кажеш. - Оля дивилася на хлопця й подумала, що їй здалося. Бо які ревнощі? Вони ж просто колеги. Чи ні?..

- Олю, mon cher… Ти, напевно, не бачиш. Але я закоханий у тебе. Я пам’ятав, що ти говорила про стосунки, але ми почали зближатися, і я подумав, що є шанс. А потім ви з Олексієм почали щось приховувати, потім ще й цей Микола з’явився. І я тебе ревнував. Дуже сильно. Думав, що ти просто говориш, що не хочеш стосунків, бо я тобі не подобаюся. А насправді просто в тебе вже є хтось на думці… Вибач, будь ласка.

- Скажи щось… - знову заговорив Олександр.

Він розповів таку щиру промову, але дівчина лише дивилася й не вірила в те, що почула. Вона точно не хотіла, аби в неї хтось закохувався. Вона хотіла дружити з Олександром. Бо він був таким дотепним, ввічливим, розумним. Олі подобалося, як він розмовляє декількома мовами. Хоч він і ховав свого справжнього Алекса за сталевою бронею, вона сподівалася, що почала впізнавати його справжнього.

Так, вона помітила, як вони зблизилися, але думала, що як друзі. Але тепер, коли Олександр зізнався, вона справді не знала, що робити. Перші думки були великими літерами: «НІ». Потім - що єдиний вихід - це звільнитися й почати працювати деінде.

Оля не знала, скільки часу пройшло, але відповіді в неї не з’явилося. Хоч вони й мали пізній обід, але повинні були повернутися до заходу сонця, на вечерю, аби не блукати потемки.

- Пішли, бабуся буде хвилюватися, - єдине, що змогла вимовити дівчина й, встаючи з лави, поспішила до стежки.

- Merde… Олю, зачекай. Скажи, будь ласка, щось ще… - благав Олександр, доганяючи колегу.

- Алексу… Я не знаю, що тобі відповісти… Мені потрібен час…

Оля різко зупинилася й, подивившись прямо в очі хлопцеві, благала його своїм поглядом забрати слова про закоханість назад. Вона хотіла, аби він сказав, що це невдалий жарт. Що вони просто друзі.

Але Олександр лише сумно посміхнувся, наче розуміючи відповідь ще до того, як Оля її дасть. Тож хлопець мовчки притягнув її до себе й обійняв — відчайдушно, аби показати серйозність своїх намірів та відчути той спокій і тепло, які могла дати тільки ця дівчина.

До хати вони знову йшли мовчки. І начебто Олександр виговорився, але відчуття незакінченості все одно було присутнє.

Оля не знала, що думати. Вона боялася. Боялася потрапити в халепу, бути ошуканою, постраждати від нещасного кохання або жахливого чоловіка. У дівчини було багато страхів. Вона не розуміла, навіщо Олександр взагалі їй зізнався, ще й обійняв так, наче мовчки благав подумати, дати їм обом шанс.

Але Оля не розуміла, який шанс і заради чого. У неї були свої плани та бажання. 

Вона хотіла зустрічатися лише з тим, хто є вірянином Православної Церкви, аби вони разом могли ходити до монастиря на богослужіння, а потім вінчатися. Або взагалі в Олі часто спадало на думку піти в монастир, прийняти постриг і бути монахинею. «Господи, допоможи, я зовсім заплуталася. Будь ласка, владнай ситуацію. Як буде воля Твоя!» — тільки й промовляла дівчина, аби все було так, як треба. Вона сподівалася на Божу підтримку, тому, схаменувшись після приходу додому, обійняла бабусю, поставила чайник. Після вечері, яка пройшла спокійно, вона посміхнулася Олександру й дала йому змінну постільну білизну, аби постелити в одній із кімнат. Вночі легко спала лише Зінаїда Петрівна. Олександр не міг заснути, бо знову думав про Олю і розмову та не розумів, що далі робити. Згодом мозок втомився від тих думок і поглинув його в нічний сон.

- Доброго ранку! Ну що? Все добре? Бачу, ти вже не спиш? - проговорила Зінаїда зранку, коли побачила Олександра, який сидів на дивані й читав книгу.