Глава 19

Оля прибула на перон свого міста дитинства й пішла на автобусну зупинку, аби доїхати додому. Хоч вона давно не могла назвати те місце домом, але по-іншому в неї взагалі не було нічого схожого на дім.

Коли зранку подзвонили з лікарні й сказали, що бабусі стало зле, Оля не знала, як допрацювала свою зміну. Хоч Микола й намагався її відволікти, але невдала розмова з Олександром усе погіршила. Вона намагалася йому сказати про потребу поїхати до бабусі, але він її не чув. Тож, попередивши всіх інших, прийшла додому, спокійно зібрала деякі речі й поїхала на потяг.

- Бабусю, ну чого ти знову? Я ж тебе просила берегти себе!

- Звичайно, я бережу себе, онучко, але ж ти розумієш, я вже не молода.

- Ба-а, тобі дали тиждень на відновлення, тож я буду поруч, доки тобі не стане краще.

- Ні, Оленятко, не треба. Я тебе відправила до столиці, аби ти знайшла там краще життя, а не витрачала на мене свій час.

- Будь ласка, бабусю, я все вирішила. Нічого не станеться, якщо я побуду з тобою декілька днів.

- Ну добре, доню. Давай краще повечеряємо, ти ж з дороги.

Оля погодилася, й вони разом пішли на кухню.

Бабусю звали Зінаїда Петрівна. Вона працювала в поліклініці. Зранку їй стало погано, тож вона прийшла до своїх колег, аби просто проконсультуватися. Але вони, як дбайливі люди, вирішили попередити її онучку, як та й просила. Ввечері Зінаїду вже відвезли додому. Їй стало краще, тож вона нічого кращого не придумала, як приготувати вечерю своїй онуці, яка вже мала приїхати.

Особливого нагляду вона не потребувала, тож Ольга, дивлячись на те, як бабуся щоранку йде до городу, зрозуміла, що з нею все добре. Хоч як не намагалася дівчина допомогти своїй бабусі, та, не даючи їй важкої роботи, все одно займалася своїми важчими справами.

Три дні пройшли дуже швидко. Для Олі це був наче відпочинок зі своїм розпорядком. Вони вставали рано-вранці, разом молилися та йшли снідати. Потім займалися прибиранням і городом. Далі - відпочинок, приготування обіду, сам обід і ще деякі справи.

Хоч би як бурчала Зінаїда, що онучка задарма приїхала, вона була насамперед щасливою, бо могла провести ще кілька днів разом із нею. Та й справді Оля стримала обіцянку й наглядала за бабусею, не даючи їй більше перенавантажуватися.

За цей період вони разом порозбирали звалище сміття, усе листя та гілки з городу. Зробили генеральне прибирання по всьому дому. На вечерю в них завжди було щось легеньке, потім молитви на ніч і сон. Хоча, насправді, що Оля, що Зінаїда молилися без перестану. Напевно, тому в них так чудово й швидко вийшло навести порядок. Уся робота була злагодженою, а ця втома наприкінці дня - радісною.

Тож наступного дня, коли вона згадала, що досі не ввімкнула телефон, який розрядився ще в дорозі, поставила його на зарядку. І була здивована, коли побачила двадцять чотири пропущені дзвінки від Олександра, десять непрочитаних повідомлень теж від хлопця. І лише одне непрочитане - від Дарії та Олексія, які написали лише, що чекають повернення Олі та попередили, що Олександр не в собі.

Дівчина посміхнулася такому повідомленню від друзів. Але почала перейматися, чого від неї хотів Олександр. Останнім часом він ігнорував її, а тут дзвонив і писав. Чого раптом?

- Олю, що ти тут сидиш? Усе гаразд? - Зінаїда прийшла до онучки, бо треба було щось готувати на обід. Хоч і була вона старенька, але ще не сліпа й одразу помітила сум’яття на обличчі дівчини.

- Усе гаразд, бабусю, просто з роботи… - Оля не хотіла, щоб її бабуся ще через неї переймалася. Але брехати вона точно не буде. Та й говорити всю правду?

- Розповідай. Я бачу, що з тобою щось коїться! - наполягла Зінаїда й сіла поруч з онучкою.

Оля не мала іншого виходу, тож розповіла все, що відбувалося останні тижні. Особливу увагу вона приділила Олександру. Спочатку його надмірності та відсутності емоцій. Потім - його болю, піклуванню та почуттям.

- А зараз, після того як я розповіла йому про свої шрами, він замкнувся й ігнорував мене. А тепер я подивилася в телефон, а там купа повідомлень та дзвінків. І я не розумію, чому.

- Ох, доню, будь обережна, будь ласка. Спочатку ми можемо вірити у свою правду, але потім дізнаємося, що інша людина теж має свою правду. Діло тут не в тому, що ти не права чи він. А в тому, що в кожного з вас є своя правда, своя історія. Вам треба просто поговорити. І якщо він не був злий через щось, то зараз я бачу, що він переймається через те саме.

Поговоріть. Та якщо він буде холодний, не готовий до критики й не зможе визнати свою помилку - залиш цю історію. Вона тобі не потрібна. Ти в мене розумна дівчина й сама знаєш, як жити. Але ж у цьому світі багато проблем і обману. Інколи люди намагаються показати себе не з того боку. Головне - вчасно побачити істину.

Тож молися, доню, та дивися уважно, аби все було так, як підкаже серце, та не забувай про розум. Давай закінчуй тут, а я піду на обід пляцки приготую.

Оля дивилася вслід своїй бабусі й раділа, що в неї є стільки мудрості та добра. Дівчина намагалася запам’ятати й усвідомити всі слова. Та раптом ще одне повідомлення висвітилося на екрані телефону.

«Вибач, я розумію, що, напевно, невчасно. Але я зараз стою біля вокзалу в Ірпені. Сподіваюся, що ти теж тут. Але мені потрібні ще координати, куди далі?»

«Ти зійшов з розуму?

«Повертайся додому!»

Оля взагалі не вірила своїм очам, тож перечитувала повідомлення по декілька разів. Прогортаючи далі, Олександр писав, що хоче поговорити, що він не правий і що, якщо дівчина не відповість, він приїде до Ольги, аби та його вислухала.

Істеричний сміх вирвався назовні. Вона була шокована, тож із телефоном пішла на кухню до бабусі, аби знову порадитися.

- Ти що, хочеш його там залишити? Якщо хлопець визнав свою помилку та ще й так добивається твоєї уваги, що ж, запропонуй йому нехай іде сюди. Поспілкуємося, - впевнено проговорила Зінаїда. Вона пишалася такими людьми, які вміли визнавати свою провину та не боялися осуду. Сміливо йшли наперекір усьому, аби їх вислухали та зрозуміли.