Глава 13

Олександр не відривав очей від обличчя дівчини. У його блакитних озерах наче пройшов дощ, бо був нехарактерний блиск. Він підняв іншу руку й торкнувся щоки Ольги, м’яко стираючи сльози, які повзли по гарному обличчю. Ольга здивувалася, бо навіть не помітила, як плакала. І була дуже рада, що нікого не було. Що її ось так бачив тільки він. Йому кортіло довіряти, навіть якщо це все пройде.

- Дякую, що поділилася… Це жах… Я навіть не знаю, що сказати… Вибач.

- За що ти вибачаєшся? Все гаразд. То минуле, не треба нічого говорити. Бо то вже скінчилося.

- А де твої батьки?

- Десь за кордоном. Не знаю. Я їм тоді телефонувала, але, м’яко кажучи, вони мене послали. Тож я думаю, що це не важливо. Скільки себе пам’ятаю, були тільки я і бабуся.

- C’est juste terrible. Tout ça… - з хвилину промовчав, наче вирішуючи, говорити чи ні. Згодом додав: - Мої батьки були для мене наче святі. Вони теж набожні. Ми кожної неділі ходили до церкви, на свята сповідалися та приймали Святе Причастя. Але після того, як їх не стало, я не міг більше вірити. Бо як так? Якщо Він усе знає і все так, як Він хоче, то чому Він захотів, щоб моїх добрих батьків не стало? Та що зробила моя ненароджена сестричка? Я пам’ятаю, як у лікарні кричав, просив, щоб мене забрали замість них. Пройшло вже так багато років, а я за ними сумую і навіть не думав, що не у всіх батьки такі. Насправді я просто не хотів у це вірити. Не хотів псувати світлий образ мого тата та мами.

- Все нормально. Звичайно, я розумію, що є багато хорошого, і нехай твої спогади й далі будуть такими світлими. Це найкраще. - Ольга посміхнулася й стиснула руку Олександра на знак підтримки, як він її тримав, не відпускаючи, ніби намагався приземлити.

Очі дівчини впали на телефон, і, увімкнувши його, вона жахнулася від побаченого. Вже була дванадцята година ночі. Як так сталося? Олександр дивився, як напружилася дівчина, й не знав, що робити в цій ситуації. Додому він би її не відпустив одну так пізно, але ж завтра рано вставати на зміну.

- Залишайся тут. У нас же ще дві гостьові кімнати. Тож ти можеш спокійно поспати, аби не втрачати зараз час на дорогу. - нарешті запропонував бариста. Він сподівався, що Ольга погодиться, бо йому хотілося ще побути з нею наодинці й поспілкуватися. - Можемо в Дарки попросити якийсь одяг, або я можу дати свою чисту футболку.

- Ох… Гаразд. Не хочу нікого напружувати…

- Ти не напружуєш, усе добре. Ходімо.

Олександр взяв дівчину за руку, наче боявся, що вона втече, та повів на другий поверх, аби показати кімнату. Спочатку вони зайшли до нього. Там було велике ліжко, поруч тумбочки, велика шафа з одягом, письмовий стіл, на якому стояв ноутбук, та деякі блокноти з фарбами, пензликами, олівцями й ручками, які були розкидані по всьому столу.

Ольга здивувалася, бо не знала, що хлопець малює. Тим часом він дістав із шухляди чистого одягу футболку й простягнув її дівчині. Вона посміхнулася йому й попрямувала до кімнати, на яку раніше показував бариста. Вона була недалеко від кімнати Олександра, а поряд була кімната Дарії. Тож дівчина навшпиньки пройшла повз неї й відкрила двері.

Усе було майже так само розкішно, як і в кімнаті хлопця. Зокрема тому, що тут не було так багато речей. Ольга подумала, що, напевно, тут ніхто раніше не жив. Тож вона спокійно попрямувала до ванної, яка знаходилася в кімнаті. Зробивши всі вечірні процедури, одягла запропонований одяг колеги й лягла в ліжко, намагаючись заснути.

Думки крутилися в голові у дівчини та ніяк не могли заспокоїтися. Аби прогнати ці нерви, Ольга почала промовляти молитву пошепки, щоб легше заснути. Згодом вона провалилася в небуття сну.

Олександр довго не міг заснути. Він не знав, що робити з тим, як дівчина йому відкрилася. Хлопець хотів захистити Ольгу, але не знав, як і чи дозволить вона. Дівчина була суцільною загадкою, хоч він і дізнався про її минуле, яке роз’яснювало багато чого, але не давало повної картини. Йому було мало, і хлопець хотів знати більше, аби спокійно жити. Хоча тоді він уже знав, що спокій тепер буде лише снитися, що ця дівчина вже глибоко поселилася в його душі й не дасть змоги жити нормально.

Він прокинувся від звуку, а потім зрозумів, що хтось постукує у двері. Ледве розліпивши очі, протираючи їх, пішов відчиняти двері, аби дізнатися, хто посмів його так рано розбудити.

- Привіт, - посміхнулася сором’язливо Ольга, яка встала о шостій ранку за будильником і вже за пів години встигла зібратися та прибрати після себе кімнату. Вона не хотіла заважати комусь спати, але їй дуже кортіло побачитися з Олександром. - Вибач, що розбудила. Я принесла футболку. - Дівчина простягнула одяг, але Олександр дивився на неї, наче намагався згадати події минулої ночі.

- А… дякую. Заходь. Не треба на порозі стояти. Котра година? Чому ти не спиш? - врешті оговтався хлопець і пропустив дівчину до себе.

Ольга пройшла й сіла на крісло поруч із ліжком.

- Уже майже сьома… З шостої не сплю, вже звикла рано прокидатися.

- Добре. Зачекай, я швидко в душ, то потім підемо разом. Або ж, якщо хочеш, зачекай мене внизу.

- А раптом хтось вийде?

- Та й що? Ми ж нічого кримінального не робили. - Олександру було байдуже, що будуть думати його друзі. Але він бачив, що це турбувало дівчину. Вона так мило вписувалася в його інтер’єр, наче це було її житло. Ця думка розлилася теплом і зігріла хлопця, наче така дівчина погодилася б жити з ним тут. - Гаразд, я швидко. Можеш, якщо хочеш, роздивитися тут усе.

Ольга так і зробила. З ванної кімнати почувся звук увімкненого душу та шум води, і дівчина вирішила подивитися на безлад на столі. Серед хаосу олівців, пензлів та барвистих фарб був блокнот. Ольга відкрила його й здивувалася, як гарно все було намальовано. Продивившись усі малюнки, дівчині закортіло, аби її також намалювали. Серед усього були інтер’єри кімнат, пейзажі, портрети. Поруч, на полиці, було декілька словників: французької, шведської, англійської, іспанської мов.