Глава 12

Це був звичний осінній день. Хоч іноді й накривала туга, що так швидко промайнула більше половини улюбленої пори року Ольги. Після тієї ситуації в торговому центрі й біля дому вони більше з Олександром не підіймали ніяких тем. Навпаки, начебто все відійшло назад. Хоч дівчина і не вважалася більше стажеркою, Олександр наче все ще не сприймав її як колегу, а тим паче як друга. Ольга дивувалася, що це взагалі було, чому такий змінний настрій. Вона сумувала за незначними дотиками хлопця, за його посмішкою, яку він ледь приховував, коли дійсно були моменти, які його веселили. Він знову став холодним та відчуженим. А з іншого боку, вона раділа, що до цього моменту не давала шансу на відносини, навіть якщо думала про нього багато разів.

Та, приходячи до храму, лише молилася, аби все вирішилося з її почуттями, проговорюючи: «Боже, якщо це не моя людина, якщо нам не можна бути разом, відгороди ці стежки для мене, аби ми не поклалися на гріх. Якщо ж він від Тебе і нам воліє бути сім’єю, будь ласка, з’єднай нас. Виріши все, як буде воля Твоя свята».

Ольга свято вірила, що їй допоможуть, бо це завжди працювало. Кожного разу та кожного дня не було й хвилини, аби вона не молилася. Дівчина усвідомлювала, скільки жаху є навколо, тому на людей вона старалася не покладатися, натомість вірила, що все буде за волею Божою, що Матір Божа допоможе їй та врятує від неминучого. Ольга страшенно боялася зробити непоправні речі та зашкодити собі, довіривши й поранивши душу та серце.

- Хей, Оль… - якось посеред робочого дня сказав Олександр. Він втомився від того, що між ними постійно якісь конфлікти. Він не любив мовчанку. Але в цій ситуації просто не знав, що сказати. - Можемо поговорити?

- Не знаю, дивлячись про що саме ти хочеш говорити? - посміхнулася дівчина й почала прямувати далі, але сильна рука хлопця не дала цього зробити. Олександр схопив її за зап’ястя, м’яко стримуючи від побігу. Ольга зупинилася й здивовано дивилася на його руку, яка обхопила її зап’ястя, та на обличчя, яке було дуже емоційним у цей момент, що було дивно для хлопця. Він провів по тильній стороні її зап’ястя, і Ольга, напружившись, вивільнила руку й спустила рукав, попрямувавши до вбиральні.

Олександр не розумів цього жесту, але щось було не так. Йому не сподобалася думка про те, що може бути під одягом. Дівчина завжди прикривала руки. Він намагався згадати, коли бачив її у футболці, але навіть тоді в неї були спортивні мітенки з пальчиками, що Дарію спочатку бентежило, бо за баром потрібні відкриті та стерильні руки. Ольга потім носила ті ж самі мітенки, тільки звичайні, без пальчиків.

Олександр почав пригадувати всі дивні моменти, напружуючись ще більше. Хвилювання зароджувалося всередині, повільно розповсюджуючись по всьому тілу, наче неприємний холод пройшов по спині від думки, що ця світла дівчина могла собі зашкодити. Лють на хвилину промайнула в його очах, коли Олександр далі думав про причини та про те, що щось могло бути проти волі дівчини.

Нехай вони не були друзями, але ж просто колегами їх також не назвеш. Олександр навіть не хотів із нею дружити, він хотів більшого, ніж просто товариського спілкування. Але Ольга від нього відмовлялася щоразу, як хлопець пропонував щось більше. Хоч і не озвучував цього, але йому здавалося, що все й так зрозуміло.

Коли Ольга повернулася, вона ніяк не відреагувала на погляд хлопця та відкрите питання. Залишок дня промайнув довше, ніж того очікував Олександр. Йому було нестерпно від своїх думок, він хотів, аби Ольга все прояснила та заспокоїла. Хлопець був зациклений на своїх думках, тож взагалі не реагував на ситуації й робив усе на автоматі. Навіть не ходив на обід, бо був дуже стурбований.

- Ти якийсь тихий сьогодні, - почала дівчина, коли вони вже закривали касу. Але дещо не сходилося, що почало бентежити Ольгу. Загалом Олександр відповідає за касу, а він завжди зібраний і ні на що не відволікається. Ольга думала, що знову десь загубилася, і не знала, як сказати про це баристі. Із самого початку її роботи вона постійно робила помилки.

Через це вона нервувала, але Олександр її заспокоював, спокійно пояснюючи знову та брав на себе відповідальність, якщо виникала така потреба.

- Що? - Олександр навіть не одразу зрозумів, що дівчина звернулася до нього.

- Кажу, тут каса не збігається… Не розумію, чому? - сказала, напівзапитала Ольга тремтячим голосом. Вона не любила плакати на публіці та показувати такі емоції. Але вона втомилася й знову все зіпсувала, тож очі були вже на мокрому місці, очікуючи дати собі волю.

- Хеей, усе добре. То, можливо, це я набайдикував. Сьогодні щось не можу зібратися. Зараз усе полагодимо. Не засмучуйся, будь ласка. Це того не варте. - Бариста не любив, коли хтось плакав, бо не знав, що сказати та як втішити. Але йому було нестерпно бачити, як дівчина, яка постійно посміхається, засмучується через такі дрібниці. Це було боляче, знаючи, що це все, скоріше, через нього.

Він узяв постер та пішов за найближчий столик, аби сісти нормально й усе роздивитися. Ольга взяла зошит, який вони завели задля розрахунків, і сіла біля хлопця.

- Вибач, це я тупанув. Ти пішла на обід, а в мене була хвилина тиші, тож я взагалі навіть не задумався. Дівчина, яка вже сиділа за столиком, замовила ще капучино та одразу заплатила за нього, а я провтикав момент, коли вони вже оплатили до цього свій рахунок. Тож це просто капучино. Все, тепер усе збігається.

Годину вони сиділи в тиші й передивлялися замовлення, доки Олександр не згадав причину, чому в нього постійно холодна голова. Він подумав, що якщо не дізнається зараз, то, можливо, помилок буде більше. Хоча тиснути на дівчину він не хотів.

Від цих слів в Ольги промайнуло полегшення. Вона мала піти, як завжди, раніше, але сьогодні було стільки людей, що вони просто не помітили, як плинув час. Але зараз вона взагалі мала швидко зібратися, аби піти. Тільки їй цього не хотілося. Хоч вони були зайняті та напружені, було комфортно отак сидіти разом та вирішувати якісь незначні проблеми.