Глава 10

Наступного дня Ольга вже вийшла на повну зміну з Олександром — і вже в звичайному одязі. День був насичений із самого ранку.

Дівчина стояла за стійкою, витираючи чашку, коли Олександр, трохи стомлений, підійшов і сперся ліктями об прилавок.

— Здається, люди сьогодні п’ють більше кави, ніж води.

— Бо дощ. Кава зігріває, а какао ще й атмосферу створює.
 

Він дивився, як вона розливає латте у високу склянку, як акуратно спінює молоко, ніби в кожному русі був спокій.

— Ти завжди така спокійна, — промовив Олександр. — Наче тебе нічого не зачіпає.

— Просто навчилася не реагувати на те, що не варте реакції, — тихо сказала Оля. — Колись це було інакше.

Вона посунула чашку до нього й усміхнулася.

Він поставив напій, чизкейк і сендвіч із соусом на піднос та поніс клієнту до столика. Повертаючись, запитав:

— Ти віриш у всі ці речі… молитви, долю?

— У «всі ці речі»? — засміялася дівчина. — Досить конкретно.

— Ну, ти іноді так говориш, ніби все має сенс. А я його не бачу.

— Бачити сенс — не обов’язково. Головне — не перестати шукати.

— Легко казати, — недовірливо промовив хлопець. — Після того, що я бачив, складно повірити в щось добре.

— У мене теж були періоди, коли я не вірила. В себе, у світ, у Бога. Все розсипалося. Моя бабуся дуже набожна людина, вона завжди ходила до церкви, тож одного разу я просто пішла до монастиря. Я провела там кілька годин, хоча була впевнена, що минула лише хвилина. І з того моменту стало якось легше.

— Думаєш, це Бог?

— Думаю, так. Бо я тоді не могла врятувати себе сама.

Він на хвилину замовк. У словах Ольги було щось логічне. Його сім’я теж була віруючою, і він добре розумів реалії цього світу. Глибоко в душі він розумів Ольгу й хотів підтримати це одкровення. Вона знову йому довірилася, і бариста відчув від цього легкість — ніби так і мало бути.
 

— Знаєш, після смерті батьків я вирішив, що Бога нема. Бо якщо Він є, чому дозволяє все це?

— Може, не дозволяє. Може, просто знає, що навіть після болю ми зможемо встати.
 

Її голос був спокійний, але в ньому звучав досвід, а не моралізування.

— Розумієш, цей світ доволі грубий, злий та несправедливий. Але якщо ми не будемо вірити, то навіщо тоді жити? Віра — це не лише покора. Це ще й любов: до себе, до людей, до Бога. Це головне. Любити себе по-справжньому, благочестиво. І тоді не буде сумнівів у важливих рішеннях, бо ти довіряєш Богові, а Він показує тобі справжню версію твого життя і тебе самого. Це важко усвідомити, але коли віриш — усе стає логічним.
 

— «Я навчу тебе й покажу дорогу, дам пораду — Мій люблячий погляд на тобі», — раптом сказав Олександр.

Ольга не змогла відповісти.

— Звідки ти?.. Олександр…

Він не відповів. Йому було приємно чути своє ім’я з її вуст — так м’яко, з тим особливим тембром, а іноді й у скороченій формі, як його ще ніхто не називав. Це приваблювало його ще більше. Тож він усміхнувся й сказав те, що думав кожного разу, коли бачив її:

— Ти занадто справжня для цього світу.

— А ти занадто розумний, щоб дозволити собі вірити, — м’яко усміхнулася вона.
 

У цей момент зайшла клієнтка, і розмова обірвалася.

Та обидва знали — нитка між ними вже натягнулася.
 

Не флірт.

Не цікавість.

Щось інше.

Схоже на довіру.

Після зміни Олександр ще довго сидів біля кавомашини, хоча всі вже розійшлися. Він не знав, що робити. За такий короткий період Ольга стала для них майже сім’єю. А для нього самого — близькою по духу. Не сестрою, як Дарія, а кимось значно більшим. Він не хотів її образити чи залишатися байдужим. Хвилювався — і водночас йому кортіло піклуватися про неї.

Завтра в Олександра нарешті був вихідний. І в нього з’явилася ідея, як провести з дівчиною більше часу. Він ще не знав, що його вже випередили.
 

— Хей, Дарко, привіт, — Олександр зайшов до кімнати дівчини, попередньо постукавши.
 

— Взагалі-то я не дозволяла тобі заходити, — насупившись, відповіла Дарія, намазуючи маску на обличчя.

— Та я вже зайшов. Слухай, чи могла б ти завтра раніше відпустити Ольгу? Ну, десь о четвертій вечора.

— Вона й так завтра йде раніше. Ти запізнився.

— А, ну добре… — кивнув Олександр і вже збирався йти, але зупинився, ніби лише зараз усвідомив почуте. — У сенсі — запізнився?

— Так. Олексій уже її «забронював». Вони завтра підуть гуляти. А що, ти хотів запросити її на побачення? — Дарія підняла брову й усміхнулася.

Два дні тому Олексій питав її, чи можна якось це провернути саме на її зміні — бо знав, що Олександр Ольгу не відпустить. Учора вони все остаточно узгодили. Можливо, це й не було побаченням: Дарія взагалі не була впевнена, що між ними можуть бути почуття. Але насправді вона зраділа, що Олександр тепер у курсі. Можливо, хоча б зараз він щось зробить.

— Оу… ясно… Я не знав, що в них щось є…

— Та в них нічого немає. Сашко, краще напиши Олі — вона зрадіє.

— Добре. Я пішов. На добраніч, — попрощався хлопець і вийшов.

Уже лежачи в ліжку, Олександр прокручував у голові сцени між Олею та Олексієм.

«Який же я дурень… Чому раніше не зрозумів?»

Він крутив телефон у руках, вагаючись — писати дівчині чи ні.

«Тож коли Оля сказала, що ні з ким не зустрічається, вона мала на увазі, що не хоче зустрічатися зі мною. От телепень… Як я раніше до цього не додумався».

- Доброго ранку, що будете замовляти? — привіталася Ольга.

Через дві години мав прийти Олексій. Дівчина чекала цього моменту, бо вони не просто підуть гуляти. Хлопець, як дізнався, що в неї є подруга, яка займається рекламою та просуванням соціальних сторінок, загорівся наче новорічна ялинка. Він запропонував їй піти прогулятися та благав, аби познайомила його зі своєю подругою.