Глава 9

День був ще нуднішим, ніж учора. І Олександр уже разів десять подумки дорікав собі за те, що вчора нудьгував. Хоч і було сонячно, але все одно тягнуло дощем та холодним вітром. Людей було набагато більше, ніж учора. У неділю люди згадали, що треба випити кави з тортиком.
 

Коли всі замовлення були виконані, бариста впав на стілець і згадував, як придумував загадки, аби погратися з Олею. Як дівчина завжди морщила лоба, коли думала, відводила погляд убік і тихо сміялася, якщо відповідь виявлялася неправильною. Йому подобався цей сміх — тихий, ніжний, наче одкровення.
 

Тоді кав’ярня була майже порожня. Кілька випадкових людей, тиша між замовленнями й відчуття, що час можна розтягнути. Він ловив себе на думці, що став говорити якісь безглузді речі частіше, ніж вести звичайну розмову. А все через її посмішку, через її погляд світло-зелених очей — виразний та щирий.

Олександр сидів, відкинувшись на спинку стільця, дивився в стелю й думав, що вчорашня нудьга була розкішшю, якої він не оцінив.
 

Він уже збирався підвестися, аби піти на кухню за обідом, бо вже була друга година.

І в якийсь момент йому здалося, що до кав’ярні завітало сонце.

Двері відчинилися з характерним звуком. До закладу зайшла дівчина. І на мить стало світліше та тепліше. Це була Ольга. У своєму пальті, яке було розстібнуте, вона відкривала погляд на сукню під ним. Таку гарну, легку сукню, що Олександр одразу не зрозумів, що це їхня стажерка. Він протер очі й подивився знову — так, це була Ольга.

— Привіт, — з усмішкою привіталася дівчина, знімаючи пальто.
 

Тоді як бариста мовчки дивився на неї й не розумів, чому вона не завжди так одягається.

— Привіт… — оговтався хлопець. — А ти чого тут? Та ще й така гарна… ну, в сенсі — в такому вбранні. Ти ж зазвичай в іншому ходиш. У тебе тут побачення?

— Та ні, я до Дарії. Вона мене покликала, — звичайно, проігнорувавши нестриманий комплімент від баристи, хоча дівчина й наче ще більше засвітилася.

— А… зрозумів… Я тоді її покличу, — немигаючим поглядом продовжував дивитися на Ольгу.

— Та не треба, вона згодом сама вийде. Якщо хочеш — іди пообідай, я тут за тебе постою, — запропонувала допомогу своєму другові Ольга, ніжно посміхаючись.

Але Олександр лише кивнув і пішов у бік кухні.

На кухні Олександр мав намір оговтатися від побаченого. Але нічого не вийшло. Щось кольнуло в грудях, коли він побачив свою колегу ось так — і ще ці посмішки, ніби вона знає його думки. Щось приємне кольнуло — і це налякало хлопця.

Він налив собі води, зробив ковток, потім ще один, але відчуття не зникло. Навпаки — ніби розросталося десь усередині, тихо й уперто. Олександр сперся на стільницю, дивлячись у порожнечу.

«Звичайна сукня», — сказав собі. — «Звичайна Ольга».
 

Але думки не слухалися. Перед очима знову й знову з’являлася вона — з тією легкою усмішкою, з розстібнутим пальтом, ніби принесла із собою щось більше, ніж просто осінній холод.

На щастя, нікого з хлопців не було, аби втрутитися й пожартувати над дурними думками. Хоча, з іншого боку, Олександр шкодував, що нікого немає, бо так йому допомогли б перемкнутися на інше.

Він змусив себе з’їсти кілька ложок — більше за звичкою, ніж від голоду. Час тягнувся дивно повільно. Хотілося повернутися та готувати каву і водночас — залишитися тут, подалі від цього відчуття. Та кухня не рятувала.

Коли він вийшов назад, Ольга вже стояла за кавомашиною. Упевнено, спокійно — і це було логічно: вона робила це майже щодня. Її пальто висіло на спинці стільця, сукня м’яко лягала по фігурі. Вона обернулася й усміхнулася йому — просто, по-дружньому.
 

— Я нічого не зламала, — сказала вона, доброзичливо усміхаючись. — І нікого не обпекла.
 

— Я й не сумнівався, — відповів він, намагаючись звучати звично.

Він став поруч, узявся за роботу. Кав’ярня знову повернула собі звичний ритм: замовлення, чашки, короткі фрази. Але тепер простір між ними був іншим — наповненим тихою присутністю. Не напругою. Швидше очікуванням, якого він не міг собі пояснити. Його це почало дратувати: чому він не може поводитися з нею просто? Олександр дуже не любив складнощі, тим паче такі. Він не хотів зриватися на дівчині, але це не завжди виходило.

Дарія вийшла трохи згодом. Вони з Ольгою сіли за столик біля вікна. За той самий, за яким, здавалося, ще вчора дівчина приходила на співбесіду. І так неочікувано вона сіла на його улюблене місце. Тоді багато хто приходив, але всі або сідали біля нього, або взагалі з іншого боку. Баристу це дратувало: йому подобалося спостерігати за людьми, а не навпаки. Тим паче вони шукали когось справді хорошого, а не просто людину, яка буде залицятися до колег.

Олександр знав: коли Ольга сказала, що прийшла на співбесіду, він відчув, що саме вона їм потрібна, і не зміг це пояснити. Йому з того моменту кортіло поспілкуватися та провести з нею якийсь час. Та замість цього він стежив за дівчатами, і коли Ольга пішла, попросив Дарію зупинитися на ній. Хоча старша бариста й так думала залишити її, але їй було цікаво, чому вибір друга впав саме на цю дівчину. Олександр нічого не пояснив, лише сказав:

«Вона нам підходить. Є в ній щось таке знайоме…»
 

А зараз Олександр знову спостерігав, як вони говорять. Дарія щось пояснювала, жестикулювала, іноді навіть усміхалася, але сумно. Ольга слухала уважно, трохи нахилившись уперед, час від часу торкаючись її руки — коротко, підтримуюче. Згодом підійшов і Єлисей. Вони почали ще про щось говорити. А коли в полі зору з’явився Олексій, він, побачивши погляди та усмішки друзів, зовсім не знав, як реагувати.

Олександр відвернувся. Можливо, він зрозумів, що просто хоче бути в курсі всього, що відбувається навколо цієї дівчини. І це зовсім не ревнощі — принаймні так він думав.

Олександр витер барну стійку, хоч вона й так була чистою, і подумав, що, мабуть, треба ще чимось зайнятися, аби не зациклюватися.