Глава 8

«У голові — порожнеча. Ледве переступаючи дорогою, дівчина намагається не думати. У надії, що це лише страшний сон, вона смикала  себе за руки, але прокидатися не квапилася. Йти було нікуди, бачити нікого не хотілося — хотілося зникнути. Неприємний осад того, що сталося, безупинно душить; «завтра я не прокинуся» — миготить на задвірках свідомості.

Ноги інстинктивно несуть її в бік дому. Вона не думає: заходить у під’їзд, натискає кнопку виклику ліфта й чекає. У голові несуться думки, спогади… Проклинаючи себе за «чудову» пам’ять, що ніколи нічого не забуває. Хочеться прийти додому, зануритися в теплу ванну і, можливо, залишити на шкірі кілька безглуздих слідів. Дивно — нічого не відчувати.

Ліфт із неприємним звуком зупинився, двері відчинилися. Рухатися було боляче. Почулися якісь звуки, потім ще раз — чийсь голос, що кликав її. Коли тепла рука торкнулася плеча, вона здригнулася. Підняти очі вдалося не відразу — щось заважало бачити. Пелена закривала погляд, а пульсація у вухах не давала почути нічого довкола. Зосередитися було неможливо. В очах — лише порожнеча; здається, так само було й на душі. Пошарпаний і загублений вигляд буквально кричав про те, що сталося.

Хтось знову заговорив. Ліфт смикнувся й поїхав угору. Вона намагалася думати лише про гарячу ванну. Крізь туман проривалися спогади, нав’язуючи відчуття чужої грубості на беззахисній шкірі. Хтось знову ледь торкнувся її руки, змушуючи рушити. Вона йшла повільно й обережно, боячись зайвого звуку.

«Якщо це кінець — хай усе закінчиться швидко».

Нарешті, скинувши з очей пелену, що заважала бачити, дівчина моргнула — раз, вдруге й утретє — і зрозуміла: їй не ввижається. Не знаючи, де вона, але вже розуміючи, що робити далі, вона намагалася триматися. Озирнувшись, натрапила на уважний погляд бурштинових очей. У глибині, за власною порожнечею, на мить спалахнув страх — лише на частку секунди. Та цього вистачило, аби власник цих очей напружився й виставив руки вперед.

— Ти мене чуєш? — запитав хлопець. Це був сусід знизу. Його руки залишалися в полі її зору.
 

Вона спробувала відкрити рот і відповісти, та горло неприємно дерло, і все, що вирвалося, — кашель. Вона повільно опустилася на коліна, не перестаючи задихатися. Відчувши тепло чужих рук на зап’ястках, вона відсахнулася й, ударившись об стіну, подивилася вперед.»

— Хе-е-ей, Дарко… люба? Ти мене чуєш? — Єлисей запізнився лише на десять хвилин. І коли побачив подругу, занурену у власні думки зі сльозами на очах, — усе зрозумів.
 

Дарія прокручувала в голові ту нестерпну ніч, той біль, який тоді відчула. Щороку — одне й те саме. Хоч дівчина більше не кричить серед ночі й може нормально реагувати на чоловіків, але бувають погані дні. Бариста подивилася на свого друга, і потік сліз хлинув із новою силою.

Він знав, який сьогодні день, тому просто обійняв її. Хотів підтримати, сказати, що він завжди поруч і не треба думати про це, що все вже позаду. Кухар протягом багатьох років завжди запитував, перш ніж торкнутися. І коли два роки тому Дарія сказала, що він може не питати, хлопець зрадів, але все одно торкався обережно — наче до вибухівки. Так і зараз: він обійняв її, аби показати, що поруч. У відповідь отримав обійми й притулився ще сильніше.

— Я тут. Я з тобою. Все гаразд, усе позаду. Ти не винна. Ти молодець. Я кохаю тебе…
 

Але, на жаль, останні слова так і зависли в повітрі. Дівчина їх уже не чула — знову занурилася у спогади.

⸻
 

«— Пробач… чорт, пробач, мені не слід було… — почав вибачатися хлопець, тримаючи в руках склянку з прозорою рідиною. — Ось, тримай. Це вода з сиропом від кашлю.
 

Взявши простягнуту склянку й ледь не проливши її, вона залпом випила вміст. Горло все ще боліло, як і все тіло, але нового нападу не було. Їхні погляди знову зустрілися. Не розуміючи, що вона тут робить і чому на неї так тривожно дивляться, їй знову захотілося до гарячої ванни.

— Пробач, будь ласка. Ти ніяк не реагувала на мої слова, і я побоявся залишати тебе одну, бо не знаю, де ти живеш, — знову заговорив він, майже тихо, але швидко й помітно нервуючи.

Дивлячись тим самим порожнім поглядом, дівчина не наважилася відповісти — лише кивнула.
 

— Тобі, мабуть, треба в душ. Я розумію, що ти зараз мені не повіриш, і я не ображатимусь. Я нічого тобі не зроблю. У ванній є замок — він надійний. Я принесу чистий одяг і рушник. Зі мною живе сестра, щось підійде.

Сидячи на підлозі й обхопивши коліна, вона опустила голову. Потрібно було лише встати й піти, піднятися нагору та замкнутися у себе. Та сил і бажання не було. “Хай буде, як буде”, — сказала вона собі. Хотілося лише забути цю ніч.
 

— Гей, можна я допоможу тобі дійти до ванної? — побачивши її відсторонений погляд, він поспішив додати: — Я налаштую воду й одразу вийду, добре? Якщо щось знадобиться — постукай, я буду поруч. Або мені краще відійти далі?
 

Не відповідаючи одразу, зібравши рештки сил і тримаючись за стіну, вона повільно підвелася й, ледь пересуваючи ноги, пішла за ним.
 

У ванній була лише раковина, дзеркало, пральна машина, кілька полиць і душ. Нічого небезпечного не було видно. Він, як і обіцяв, налаштував воду, поклав великий рушник і одяг та поспішив вийти, попередньо забравши все зайве.

Замок здавався надійним. Зачинивши двері, дівчина відсторонено дивилася, як краплі падають на кахель. Повільно знявши одяг, вона стала під гарячі струмені, дозволяючи воді змивати втому. Повернувши кран, зробила воду ще гарячішою, сподіваючись розслабити напружені м’язи. Думки так само крутилися в голові, спогади не відпускали.

Сонливість підкралася непомітно. Відчувши страшенну втому, вона осіла на коліна. Сльози змішувалися з гарячою водою.

Вона старанно змивала з себе все, намагаючись очиститися, та відчуття відчуження глибоко в грудях не зникало.