Глава 6

- О ні, о ні, о ні… Я був один… Як було чудесно… Тепер ми вдвох… За що мені та кара, ну як? — прочитав уголос щойно придуманий вірш Олександр і, насміхаючись, запитав думку Ольги.

Хоча, він і хотів їй написати, але потім згадав її слова про те, що дівчина не зустрічається. Та він і не збирався зустрічатись…

А якщо чесно, то Олександр заплутався. Тож вирішив просто спілкуватися, поки не набридне.

— Чесно? Якщо це білий вірш — то чудово, — відповіла Оля з доброю посмішкою.

Олександр, повернувшись, подивився їй в очі, намагаючись знайти нещирість чи насмішку. Але побачив лише теплий карий відтінок, у якому грало світло.

«Занадто цікава… Проблема…» — майнуло в голові хлопця й одразу щезло.
 

Від роздумів його відволік клієнт, що саме прийшов.

Олександр нервово провів рукою по волоссю й заплутав його звичним рухом.
 

— Добрий день! Що будете замовляти? — привіталася Оля з клієнтом.

На неї ця ситуація не вплинула, тоді як Олександр швидко відійшов до кавомашини.
 

— Привіт! Мені як завжди, — з усмішкою сказав хлопець і з цікавістю роздивлявся Ольгу.

— Так, велике капучино на кокосовому? — уточнила дівчина, ледь приховуючи посмішку. Вона вже добре знала його замовлення — цей відвідувач приходив майже щодня. 

Гість посміхнувся та підтвердив, розрахувався картою.

— Не обов’язково всіх пам’ятати, — втрутився Олександр, коли гість пішов. — Нічого страшного, якщо вони повторюватимуть.

Його чомусь зацікавило, що за хлопець приходить до Ольги щодня. Думка, що між ними може щось бути, неприємно кольнула.

Та, аби не виглядати дурнем, він вирішив промовчати.
 

— Та все добре, я розумію, — спокійно відповіла дівчина. — Він просто кожного дня ходить.

На цьому розмова закінчилася.

Після того вечора біля озера між ними з’явилася дивна незручність. Вони хотіли говорити, але щоразу не знали, як почати, тому діалоги швидко обривалися.

На обід вони по черзі спускалися на кухню: іноді заставали там інших, іноді їли наодинці.

Олі подобалося спілкуватися з хлопцями — вони були прості, щирі, відкриті.

Одного дня, коли вона вже зібралася йти на обід, її відволікла дівчина, що увійшла до кав’ярні.

Це була Софія — подруга, з якою Оля давно не спілкувалася.

— Привіт, — першою заговорила Софія, поки Ольга дивилася на неї, не вірячи власним очам. — Можна каву?

— Кхм… Привіт. Так. Тобі лате? — нарешті вимовила Оля.
 

— Так, з пінкою. І картою, будь ласка. Я посиджу тут. — Софія заплатила й сіла біля вікна.
 

— Це хто? — поцікавився Олександр і трохи напружився. Він уперше бачив Ольгу такою розгубленою.

Дівчина вирішила сама зробити каву — і хлопець здивувався, наскільки впевнено вона спінює молоко.

Ба більше, вона зробила арт-лате — справжню красу.
 

— Вона сказала з пінкою? — перепитав він.

— Так. Це моя подруга, — відповіла Оля, вагаючись, чи варто казати правду.

Їй не хотілося, щоб Алекс почав залицятися до Софії — вони здавалися зовсім різними.

— Вона лате макіато п’є. Все добре, я віднесу.
 

— Стривай, Оль… — покликала її Софія, отримавши напій. — Вибач мене… Я жахлива… Сядь, будь ласка.

Оля розгублено глянула на Олександра — той мовчки спостерігав, не розуміючи, що відбувається.

Щось у його погляді було підтримувальним, і дівчина все ж сіла.

— Могла хоч написати, що з тобою все добре, — тихо промовила Софія.

— Знаю, вибач. Були важкі тижні…
 

— Як ти мене знайшла?
 

— Твої голосові… Ти там казала про кав’ярню. Я все прослухала. Вибач, я справді нікчемна подруга…
 

— Чесно, я здивована, що ти їх послухала, — Оля м’яко посміхнулася. — І припини себе принижувати. Ти гарна подруга. Я просто не знала, що робити…
 

— Все тобі розповім, зі мною стільки всього було! — пожвавішала Софія, коли зрозуміла, що Оля на неї не ображається.
 

— Я зараз працюю, давай потім, — Ольга не хотіла відмовляти, але й розуміла: не час. — Після зміни поговоримо спокійно.

Вона підійшла до Олександра й коротко сказала:

— Я на обід, якщо що — на кухні.
 

— Добре, — лише кивнув він, проводжаючи її поглядом.
 

Кухня.
 

— Привіт, хлопці! — весело вигукнула Ольга, заходячи

— Привіт! — унісон відповіли Єлисей і Олексій.
 

— Ну що, як ваш день? — сіла вона на стілець біля вікна.

— Ти знаєш, з твоєю появою стало набагато краще.

— Я, звичайно, рада, що підіймаю вам настрій. Але чого ви такі засмучені?
 

— Та щось не знаю… Мені сказали придумати нове меню під тематику осені, але не йде, — почав ділитися Єлисей.
 

— Так, у мене так само. Осінь — депресія. Розумієш? Взагалі нічого в голову не лізе.

— Ой, ну я з вами не згодна. Осінь — дивовижна пора року. Час змін і подорожей. Тим паче, подорожувати можна не лише дорогою, а й думками. Ви занадто багато думаєте про те, що треба щось зробити. А натхнення не любить зобов’язань. Може, вам треба просто розвіятися — сходити гарними місцями, подивитись на все з іншого боку?

— Воу, сенс є. Пішли з нами! Якраз покажеш нам ті самі “казкові місця”! — пожвавився Олексій, який спочатку слухав із сумнівом, але потім перший оговтався й запропонував ідею.
 

— Згоден. Візьмемо Дарію з собою та Сашка. Такий міні-вікенд, — підтримав Єлисей, але додав: — Або ви можете сходити вдвох, щоб не заважав ніхто.
 

— Дурниці. Велика компанія — навпаки добре для гарного відпочинку, — заперечила Ольга, явно не розуміючи натяків кухаря.
 

— Ну тоді домовились, — усміхнувся Єлисей, змахуючи рушником зі столу. — Давай краще розкажи, як там угорі? Ніхто не дістає?
 

— Стабільно. Зранку був наплив клієнтів, один нервовий колега, і я посередині, як завжди, — відповіла Ольга, сідаючи біля вікна.