Глава 5

Наступного дня після закінчення своїх змін, Олі потрібно було пройтися по магазинах, аби купити собі ще теплі речі. Всі ці бутіки вона не дуже любила, приміряти, обирати та ще й витрачати купу грошей на тканину, яка не дуже якісна. Оля дивувалася, чому люди перестали шити нормальні речі. Що це за штани, які зверху широкі, а знизу вузькі? Або кофта кольорова з вирізами на спині та ще з кишенею десь збоку, занадто облягаючі сукні або безрозмірні. Можливо, Ольга зовсім не розумілася в моді та трендах. Їй подобалася звичайна одежа, хоча останнім часом вона полюбила оверсайз речі, чомусь в них почувалася більш комфортно та гарніше. Ольга не вважала себе якоюсь товстою, бо насправді в неї була звичайна фігура, але у важкі часи вона набрала кілограми й з самооцінкою були деякі проблеми. Зараз вона схудла й виглядає досить спортивно, а любов до оверсайза залишилася так чи інакше. Пройшовши весь вечір по торговому центру, який якраз знаходився поруч із кав’ярнею, в якій працює, вона все-таки купила собі спортивні штани, світшот та кросівки якраз для роботи. Після цього вирішила пройтися до продуктового, але перед цим захотілося ще до парку прогулятися. І яке було здивування для дівчини, коли вона дійшла до парку. Окрім чудового пейзажу, різноманіття фарб за деревами було озеро, таке гарне маленьке озеро. Поруч були дерев’яні лавочки, на одну з яких сіла Ольга, роздивляючись красу цього міста.

– О, привіт, мала. – Незабаром хтось підсів до дівчини, і вона одразу зрозуміла, що це Олександр, адже він нещодавно постійно так називає Ольгу. – Ти чого тут?

– Привіт, та так, прогулююсь, все ж таки вихідний, а ти чого тут? – Здивувалась дівчина, адже сьогодні якраз зміна Олександра й Дарії, й наскільки вона розуміла, він мав зараз знаходитись у кав'ярні працювати. А знаючи старшу баристу, навряд чи вона так могла відпустити хлопця гуляти в робочий час.

– Так вийшло, що ми іноді з Даркою на пів зміни працюємо. Особливо, коли нема запари, як сьогодні, будній день, я відпрацював до обіду, зараз там Дарія одна сумує. А в мене тут зустріч… Як справи? – Подумавши, згодом відповів хлопець. Для Олі це було відкриття і доволі розумно, що вони ось так роблять, по-перше, у кожного пів дня вільні, можна поспат або погуляти. Це було цікаво для дівчини, їй спало на думку, що вона теж була б не проти так спробувати. Але вони можуть так звикнути між собою й не захотіти брати її в цю схему. Або ж Алекс відмовиться від змін з нею, чомусь у розкладі в них більше змін разом, ніж з Дарією. Та замість того, щоб розвіювати ці думки, Ольга все ж вирішила поговорити з Олександром, він цікавий співрозмовник, з ним вона почувається спокійно, навіть оці думки не дають їй впасти в тривогу, як зазвичай.

– Все добре, ходила по магазинам. – Посміхнулась дівчина й вперше за ці хвилини повернулась обличчям до Алекса. – Хоча, чесно кажучи, я не дуже люблю обирати собі речі та ходити декілька годин по торговим центрам, це доволі виснажливо…

– Розумію… У дитинстві мама з татом придумували гру кожен раз, коли потрібно було їхати за новими речами. А я постійно скандалив… Хоча зараз все б віддав, аби поїхати з ними кудись. – Обличчя Олександра з насмішливого на хвилину стало сумним, наче згадував якісь події життя.

– Мені шкода, я теж хотіла б поїхати зі своїми батьками. Але вони того не хочуть…

– Ну вони хоча б живі.

– Знаєш… іноді не зрозуміло, що гірше. Коли твої батьки гарні люди і все життя любили тебе, це безумовно краще, ніж тоді, коли навіть не знаєш цієї батьківської любові. Все життя навіть жодного разу не бачилась з ними. Хоч вони живі, але мене виховувала бабуся, а їх я ніколи й не знала. Тобі хоча б є що згадувати. – Ольга розуміла, що цей випадок хлопця був не зі зла, але мусила захистити свої переконання. Вона мала сказати, що різні бувають випадки, і це в жодному разі не значить, що одна ситуація гірше або краще за іншу. Ні, вони двоє жахливі, але для кожного по-різному. На свої 20 років Оля зрозуміла, що всі батьки залишають травми своїм дітям. Так чи інакше.

– Вибач… це мене не виправдовує, але завтра день, коли сталася аварія. Тому я весь на нервах… Цей парк насправді одне з моїх улюблених місць і озеро, завжди сюди приходжу останні кілька років. Є в ньому щось таке вічне…

– Хочеш, я завтра замість тебе вийду? – Незважаючи на дивне спілкування, Олі було шкода хлопця, і тому хотіла якось допомогти.

– Та ні, все гаразд… але дякую… – Нарешті посміхнувся Олександр.

Вони дивилися на озеро й кожен думав про своє. Ніхто не хотів порушувати цю гармонію тиші, що виникла між ними. Якось так стало комфортно сидіти пліч-о-пліч і просто мовчати.

У Олі промайнули думки: хлопець, взагалі-то, прийшов сюди на зустріч, а натомість сидів з нею й мовчав. Олександр, здавалося, був спокійним, навіть телефон не діставав — був занурений у свої спогади. Дівчина не стала запитувати, чому він не йде.

На мить вони зустрілися поглядами й, наче в дзеркалі, побачили одне одного. Але це були не просто обличчя — щось більше, ніби вони зазирнули в душу. У цю мить Оля нарешті зрозуміла, що перебуває на правильному шляху.

Останнім часом вона довго сумнівалася, чи не піти їй у монастир, аби присвятити себе служінню Богові. Він урятував її від загибелі, тож їй хотілося якось віддячити. Але зараз, дивлячись на Олександра і його озерно-голубі очі, вона бачила тугу й смуток за минулим, невизначеність у майбутньому. Хлопець був загублений так само, як і вона колись.

Можливо, Оля не зможе йому допомогти, але хоча б зрозуміє, як це — бути самотнім серед натовпу. Хоча, насправді, вона вже не була одна. Щоб це усвідомити, знадобився час і дещо жахливе в її минулому.

— Вже стемніло, — незабаром сонце сіло за обрій, проводжаючи день гарним краєвидом. Поруч почали засвічуватися ліхтарі. Наче прокинувшись, хлопець заговорив:
— Давай я тебе проведу.

— Дякую, але не треба. Не хочу тебе турбувати.