Глава 4

Вихідні для Олі промайнули дуже швидко. Як завжди в неділю, Оля пішла до монастиря на Богослужіння, а потім залишилася на послух. Монахині, або Матушки, як їх ще називають, вже знали дівчину, тож довірливо давали завдання, не переймаючись результатом. Треба було почистити підсвічники, прибрати підлогу та виконати ще багато різних робіт. Територія монастиря була досить велика, а храм, у якому закінчилася Літургія, теж не маленький. Звичайно, були деякі казуси, але про це Оля намагалася не думати, бо нема доброго діла без спокус. По дорозі додому вона закупила продуктів на тиждень наперед, бо ходити до магазину кожного дня в неї не було ні часу, ні ресурсів. Хоч торби й були важкуваті, Оля не занепадала духом, постійно промовляючи: «На все слава Богу».

Прийшовши до квартири, де дівчина знімала кімнату в одного дідуся, вона почала думати, що робити далі. Усі дні Оля намагалася викинути з голови баристу й дивні відчуття, які огортали її, коли вони були поряд. «Він дуже милий і добрий, як і всі робітники того чудового закладу. Але зі всіма ними щось сталося, щось нехороше… Чому ж мені хочеться проводити з ним якомога більше часу, дізнаватися про нього та пізнати його справжнього? Та ще ці голубі очі, як озера, відблискують, коли на них падає сонечко… Можливо, мені пора до психолога, бо скільки можна…» Оля думала про це й навіть хотіла записати голосове повідомлення подружці Софії, але, побачивши, що вона ще не прослухала попередні, відкинула цю думку.

— Доброго ранку, країно! — з посмішкою влетіла до закладу дівчина. Понеділок зустрів її похмурим і дощовим. Хоча дівчині така погода була до душі. Насолодившись гарячим чаєм та поглядом на погоду за вікном, спокійно зібравшись, дівчина пішла до кав'ярні, не забувши, звичайно, зранку прочитати «Ранкове правило».

— Який він добрий, така погода, що спати хочеться! — запротестувала Дарія, протираючи заспані очі.

— Згоден, але, Дарко, не дивись на неї, вона божевільна, — погодився з нею Олександр.

— А можна запитання? — здивувалася дівчина, побачивши двох барист у приміщенні, намагаючись не думати про відчуття та дивне бажання знову працювати з Олександром. Не чекаючи відповіді, запитала: — З ким я сьогодні працюю?

— Не бійся, я за кавою і назад до ліжка. У мене сьогодні дуже великі плани, — відповів Олександр, посміхаючись.

— Знову з тією шабашною зустрінешся? — запитала Дарія й попрямувала до кухні. Олександр лише відмахнувся, мовляв, «не верзи дурниць», і пішов за нею. Оля, нічого не зрозумівши, теж пішла слідом.

Понеділок приніс для Ольги багато неочікуваного. Виявилося, що Дарія та Єлисей знайомі з давніх часів. Колись, у її підлітковому віці, він її врятував, але від чого і як — не зрозуміло. Оля, маючи толерантність, не стала розпитувати подробиці. «Як захоче — сама розкаже», — це було своєрідною приказкою дівчини, аби не набридати людям. Як і обіцяв Олександр, взявши з собою сніданок та зробивши на зворотному шляху капучино, він дійсно піднявся нагору до кімнати. А ми з Дарією почали новий робочий тиждень.

— Скажи, яка різниця між капучино й латте? І що таке латте макіато? — якось запитала старша бариста Ольгу посеред робочого дня.

— Ну, в принципі, нічим… тільки велике капучино робиться на подвійній закладці, а латте на одній. Так само й латте макіато — на одній, тільки система приготування різна. Якщо в капучино й латте спочатку еспресо, а потім молоко, то в макіато спочатку молоко, а потім еспресо.

— Молодець, зміна з Сашком на тебе добре вплинула, навіть молоко навчилася спінювати, а для новачка це взагалі чудово.

— Дякую…

— Чесно кажучи, я здивована. Ти всього кілька днів тут працюєш, але вже зі всіма зріднилася, наче…

Це було риторичне питання, як зрозуміла Ольга, тому не відповіла. Хоча насправді дівчині не було що сказати, вона не знала, як так вийшло, що за кілька днів увійшла в колію і почала почуватися комфортно з чужими людьми. День проходив доволі спокійно, як завжди з Дарією, не зважаючи на важкий робочий день через початок робочого тижня. Дві баристи гармонійно співпрацювали, тому ніяких суперечок чи потреби пояснювати щось по десять разів не виникало. Протягом робочих годин, паралельно готуючи каву, дівчата розмовляли на особисті теми. Ольга вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо вона розповість свою історію. Вона була дуже простою, можливо, через це люди й тягнуться до неї. Хоча її історія доволі сумна.

Все життя Ольга прожила з бабусею в Ірпені, де й народилася. Батьки покинули її ще в дитинстві, поїхавши на заробітки десь у Європу. З малечку вона мріяла подорожувати й обов’язково полетіти до Швеції, можливо, через почуття покинутості. Навчається вона добре, хоча й перейшла на заочну форму. Раніше в неї був синдром відмінниці — вона хотіла, щоб батьки нею пишалися. На жаль, нічого хорошого з цього не вийшло: вони ігнорують її й спілкуються лише через бабусю. Зараз у неї випливли назовні всі страхи, травми й переживання, тому робота стала для неї відволіканням, плюс вона давно хотіла спробувати себе в цій майстерності. Не зважаючи на труднощі в житті та самотність, Ольга знайшла порятунок у вірі. Бабуся була набожною людиною, тому з малечку вони разом ходили до церкви на Богослужіння та приймали Святе Причастя (Євхаристію).

У підлітковому віці був дуже важкий період, навіть якийсь переломний момент у житті Ольги. Проблеми були і з навчанням, і з друзями, а хлопця в неї ніколи не було — чомусь не тягнуло. Найжахливіше стало тоді, коли у її бабусі виявили рак, майже невиліковну хворобу. Чорна хмара, здавалось, накрила її життя, не залишивши надії на повернення до нормального світлого існування. Ользі знадобилося багато часу та сил, щоб витримати ці удари долі й знову почати жити з посмішкою. Її не покинули: бабуся, завдяки молитвам і допомозі лікарів, на кінець одужала, а Ольга вступила до університету в Києві, ще й на бюджет. Кожні вихідні та на канікули вона приїжджала до бабусі й з тугою в серці поверталася назад, щоб втілювати свої мрії.