Вічна симфонія

Роки минали, як ноти в довгій, ніжній аджіо. Після медового місяця Іванка з Богданом повернулися до Львова, але Карпати назавжди залишилися в їхніх серцях — вони купили маленьку хату в горах і приїжджали туди щоразу, коли світ ставав надто гучним.
Їхня кар’єра сяяла яскраво: спільні тури світом, нові альбоми, що завойовували серця мільйонів. Вони грали в Карнегі-холі, у Сіднейській опері, у Токіо й Берліні. Критики називали їх «дуетом душі», а шанувальники приходили на концерти цілими родинами, бо в їхній музиці була не лише віртуозність, а й любов — така справжня, що її можна було відчути кожною клітиною.
Але найбільше щастя прийшло тихо, одного зимового вечора — Іванка народила доньку. Назвали її Соломією — на честь великої співачки, але з ноткою гірської свободи. Соломійка з перших днів слухала, як батьки грають: коли мама колисала її, тато тихо вигравав колискову на скрипці. Дитина росла серед музики, і вже в п’ять років тримала маленьку скрипку, намагаючись повторити мамині рухи.
Були й важкі моменти — як у всякій великій симфонії. Одного разу Богдан захворів важко: виснаження від турів, і лікарі говорили про довгий відпочинок. Іванка скасувала всі концерти, повезла його в їхню карпатську хату. Там, серед тиші гір, вона грала для нього годинами — тихі, цілющі мелодії. Він лежав, дивився на неї й шепотів: «Ти — моя ліки». І видужав. Бо кохання — сильніше за будь-яку хворобу.
Минуло двадцять років. Соломія виросла — талановита скрипалька, вже сама давала концерти. А Іванка з Богданом, хоч волосся їхнє посріблилося, все ще грали разом. Останній великий концерт вони вирішили дати саме в Карпатах — на відкритій полонині, під зорями, для всіх, хто захоче прийти. Без квитків, без рампи — просто музика й гори.
Того вечора небо було чистим, місяць повний. Вони вийшли вдвох: Іванка в простій білій сукні, Богдан у вишиванці. Почали з тієї самої імпровізації — з училища, з першої ночі. Потім — «Іванка», потім нові п’єси, написані за роки подружнього життя. А на біс вийшла Соломія — і заграли втрьох. Три скрипки сплелися в одну мелодію: минуле, сьогодення, майбутнє.
Коли музика завмерла, тиша була такою глибокою, що чути було, як дзюрчить далекий потік. Богдан взяв Іванку за руку, подивився в очі й тихо сказав — щоб чула тільки вона:
— Ми написали найпрекраснішу симфонію. І вона ніколи не закінчиться.
Іванка посміхнулася, притулилася до нього:
— Бо ми — вічна мелодія. В горах, у музиці, в серцях.
І під тим зоряним небом Карпат, серед людей, що плакали від щастя, вони зрозуміли: їхнє кохання перемогло час. Воно лунатиме далі — у нотах Соломії, у спогадах шанувальників, у шепоті вітру в смереках.
Бо справжня любов — як музика гір: вічна, чиста, незламна.
Кінець.