Медовий місяць

Після весілля вони не поїхали далеко — залишилися в Карпатах, ніби гори самі не відпускали їх. Обрали віддалену колибу високо в горах, біля самого лісу, де не було ні сусідів, ні сигналу телефону, тільки безкінечні смереки, що шепотіли на вітрі, і небо, таке близьке, що здавалось, можна доторкнутися до зірок.
Перші дні медового місяця були тихими, майже мовчазними — після бурхливої грози весілля їм потрібен був спокій. Вони прокидалися на світанку, коли сонце пробивалося крізь хмари й золотило вершини. Іванка готувала простий сніданок — свіжий хліб, бринзу, чай з карпатських трав, — а Богдан сидів на порозі з скрипкою й грав тихі мелодії, що зливалися з співом птахів.
Одного вечора небо знову насупилося, і почалася злива — така сильна, що дах колиби гудів від крапель. Вони розпалили камін, і вогонь освітлював їхні обличчя. Богдан притягнув Іванку до себе, і вони кохалися повільно, пристрасно, ніби вперше — під гуркіт грому й блискавки, що розрізали небо. Після, лежачи в обіймах, слухали, як дощ стікає по листю, і шепотіли один одному слова, що не потребували музики: «Ти — моє все», «Назавжди».
Наступні дні вони мандрували горами. Піднімалися на полонини, де цвіли шафрани й нарциси, трималися за руки, коли стежка ставала слизькою від дощу. Богдан ніс обидві скрипки, і на вершині однієї гори вони грали дуетом — музика лунала над прірвою, ніби викликала відлуння з самих глибин землі. Вітер рвав ноти, але вони грали далі, сміючись, коли краплі дощу знову падали на струни.
Були й моменти тиші: сиділи біля гірського потоку, де вода була кришталево чистою, і Богдан кидав камінці, розповідаючи Іванці про свої дитячі мрії стати музикантом. Вона зізнавалася, як боялася, що їхнє кохання — лише сон. Він цілував її долоні — ті, що творили музику, — і казав: «Це реальність. Наша. Вічна».
Одної ночі, коли місяць світив повний і сріблив ліс, вони вийшли надвір босі. Трава була холодною від роси, але вони танцювали — повільно, без музики, тільки серця билися в унісон. Богдан прошепотів: «Тут, серед цих гір, я відчуваю, що ми — частина чогось більшого. Як нотки в симфонії Бога».
Медовий місяць тривав два тижні — два тижні чистого щастя, де не було сцен, фанатів, турів. Тільки вони двоє, гори, музика й кохання, що палало яскравіше за будь-який камін.
Коли настав час повертатися до світу, Іванка притулилася до Богдана на порозі колиби й сказала:
— Ми візьмемо ці гори з собою. В серцях.
Він посміхнувся:
— І будемо грати їх у кожній ноті.
І вони поїхали — але Карпати залишилися в них назавжди. Як обіцянка вічного дуету.