Весілля під громом небесним

Вони обрали для весілля старовинну дерев’яну церкву в глухому карпатському селі — одну з тих, що стоять століттями, ніби виросли з землі, з потемнілими від часу стінами, різьбленими хрестами й дзвоном, що лунає так, ніби кличе сам Бог. Навесні, коли гори ще тримали білі шапки снігу, а в долинах буйно цвіли крокуси, небо того дня було неспокійним: хмари насувалися важкі, грозові, вітер гнув смереки, а вдалині вже блискали блискавки. Але це тільки додавало драматизму — ніби саме небо вирішило стати свідком їхнього єднання.
Іванка готувалася в маленькій хатинці біля церкви. Сукня була біла, як перший сніг, з тонкого шовку, що облягав фігуру, ніби друга шкіра, з довгим шлейфом, вишитим срібними нитками у вигляді нот — їхньої спільної мелодії. Волосся розпущене, з вінком з гірських квітів і трав, що пахли медом і свободою. Але серце її билося шалено: страх, що гроза зірве все, змішувався з трепетом — адже сьогодні вона стане його назавжди. Сльози наверталися на очі, коли вона дивилася у дзеркало: «А якщо я не гідна такої любові?»
Богдан чекав біля входу до церкви в чорній вишиванці з глибоким червоним візерунком — кольором пристрасті й крові предків. Обличчя його було бліде, очі горіли. Він стискав у руках скрипку, ніби шукав у ній опору. «Я втратив би світ, якби втратив її», — думав він, слухаючи, як дзвін церковний починає бити — повільно, урочисто, ніби серце самої гори.
Коли двері церкви відчинилися, і Іванка ступила на поріг, всі завмерли. Грім прогримів саме в ту мить — ніби благословення згори. Вона йшла повільно, під звуки органа, що грав старовинний гімн, а за нею — подружки несли шлейф. Свічки в церкві тремтіли від поривів вітру, що проникав крізь щілини, і тіні танцювали на іконах. Пахло ладаном, воском і дощем, що вже почав крапати зовні.
Богдан повернувся — і світ для нього зупинився. Очі їхні зустрілися,  і в ту мить ніби блискавка вдарила між ними: любов, така сильна, що майже боліла.
Священник, старий гуцул з сивою бородою, стояв перед аналоєм. Церемонія була православною, з усіма обрядами: вінки над головами, що тримали свідки, обмін обручками тричі — символ Трійці. Коли настав час клятв, голоси їхні тремтіли.
— Іванко, — сказав Богдан, голос його лункий у тиші церкви, — я клянуся тобі перед Богом і цими горами: бути з тобою в радості й горі, в славі й тиші, доки смерть не розлучить нас. Ти — моя муза, моя буря, мій спокій. Без тебе я — лише порожні струни.
Сльоза скотилася по щоці Іванки.
— Богдане, — відповіла вона, ледве стримуючи ридання, — я клянуся тобі всім своїм серцем: любити тебе сильніше за музику, сильніше за життя. Ти врятував мене від самотності. З тобою я — ціла. Назавжди.
Коли священник проголосив: «Оголошую вас чоловіком і дружиною», грім вдарив так сильно, що дзвін церковний задзвенів сам собою. Богдан притягнув Іванку до себе й поцілував — пристрасно, відчайдушно, ніби боявся, що це сон. Дощ полив зливою, але в церкві було тепло від свічок і любові.
Після церемонії — застілля в колибі неподалік. Трембіти гули, співали коломийки, але коли Богдан та Іванка взяли скрипки й заграли свій дует — «Іванку» — усі замовкли. Дощ барабанив по даху, блискавки освітлювали вікна, а їхня музика змагалася з грозою: ніжна, бурхлива, вічна.
Вночі, коли гроза вщухла й вийшли зірки, вони стояли на галявині вдвох. Богдан подивився на обручку — золоту, з вигравіюваною нотою.
— Тепер ми — одне ціле, — прошепотів він.
— Під благословенням небес і гір, — відповіла вона.
І в тиші Карпат, де тільки вітер шепотів у смереках, вони знали: їхнє кохання пережило бурю. І переживе все.