Концерти, що стали їхньою мелодією

Після того вечора в Києві, коли Богдан вперше виконав «Іванку» на великій сцені, їхнє життя перетворилося на низку незабутніх концертів. Вони більше не були окремо — ні на сцені, ні в душі. Богдан, який звик до сольних турів по всьому світу, тепер скрізь брав її з собою. «Без тебе музика — ніби половина симфонії», — казав він.
Перший їхній спільний великий концерт відбувся у Львові, в Оперному театрі. Це було як повернення додому. Зала була переповнена — шанувальники Богдана, студенти училища, навіть викладачі Іванки. Вони вийшли на сцену вдвох: він у строгому чорному костюмі, вона — у простій, але елегантній сукні кольору осіннього листя. Почали з класики — дуетом Баха, де їхні скрипки перепліталися, ніби в діалозі закоханих. Потім перейшли до імпровізації: Богдан починав мелодію, Іванка підхоплювала, додаючи свої ніжні, ліричні ноти. Публіка завмерла, а коли остання нота завмерла, вибухнули оплески. Після концерту фанати кричали: «Іванка! Іванка!» — і вона вперше відчула, що стала частиною чогось більшого.
Згодом вони поїхали в тур Європою. У Відні, в знаменитому Musikverein, де колись грав сам Моцарт, вони виконали концерт Мендельсона для двох скрипок. Це була магія: золотаве світло софітів, акустика зали, що ніби обіймала кожну ноту. Під час соло Іванки Богдан стояв осторонь і дивився на неї з такою гордістю, ніби вона — єдина зірка на небі. Після виступу критики написали: «Богдан Вітренко знайшов свою ідеальну партнерку — Іванка грає не просто технічно бездоганно, а з такою емоційною глибиною, що змушує серце стискатися».
Один з найромантичніших концертів був у Парижі, під відкритим небом, біля Ейфелевої вежі, на літньому фестивалі. Вечір був теплий, місто сяяло вогнями. Вони грали сучасні обробки українських народних мелодій, змішані з джазовими елементами — щось нове, що народилося з їхніх нічних імпровізацій удвох. Коли почався дощ, публіка не розійшлася: всі розкрили парасольки, а вони продовжили грати під краплями. Богдан підійшов до Іванки ближче, і вони закінчили дуетом, стоячи майже впритул. Ті краплі дощу на їхніх скрипках стали частиною музики.
Були й камерні концерти — маленькі, інтимні, для вузького кола. Наприклад, у Карпатах, в старому дерев’яному будиночку, де вони винайняли залу на вечір. Тільки свічки, кілька друзів-музикантів і вони двоє. Там Іванка вперше виконала свою власну композицію — про їхнє кохання, про той перший майстер-клас. Богдан слухав із закритими очима, а потім сказав: «Це найкраща музика, яку я колись чув. Бо вона — про нас».
Кожен концерт був не просто виступом — це був їхній діалог з світом. Вони записали спільний альбом «Дві струни», який став бестселером в Україні та за кордоном. На обкладинці — фото, де вони грають, дивлячись один на одного, а не на публіку.
Але найголовніше — після кожного концерту, коли адреналін спадав, вони поверталися в готель чи додому і грали тільки для себе. Тихо, без світла лампи. Бо справжній концерт для них починався саме тоді — коли залишалися тільки двоє і музика їхніх сердець.