Мелодія серця

У старовинному Львові, де вузькі брущані вулиці дихають історією, а ввечері лунають звуки вуличних музикантів, жила дівчина на ім’я Іванка. Вона була студенткою третього курсу музичного училища, де вивчала гру на скрипці. Її дні минали в репетиційних залах, наповнених запахом старого дерева і каніфолі. Скрипка була для неї не просто інструментом — це був голос її душі. Коли Іванка грала, здавалось, що навіть кам’яні стіни училища слухають її з трепетом.
Іванка була тихою і мрійливою. Довге каштанове волосся вона завжди збирала в простий хвіст, щоб не заважало під час гри. Вона обожнювала класику — Баха, Вівальді, Чайковського, — але в таємниці мріяла колись зіграти щось сучасне, щось своє. Та найбільше вона захоплювалась творчістю Богдана Вітренка — молодого, але вже всесвітньо відомого українського скрипаля-віртуоза. Його записи Іванка слухала ночами, закриваючи очі й уявляючи, як його смичок торкається струн так само ніжно, як вітер торкається листя.
Одного осіннього вечора в училищі оголосили сюрприз: Богдан Вітренко приїде дати майстер-клас для студентів. Іванка не повірила своїм вухам. Серце калатало так сильно, що вона ледве втримала смичок під час репетиції. Вона записалась однією з перших.
Коли він увійшов до зали — високий, з темним волоссям, що спадало на комір сорочки, і з посмішкою, яка ніби освітлювала все навколо, — Іванка відчула, як земля йде з-під ніг. Богдан говорив спокійно, з теплотою, пояснюючи, як знайти в музиці не лише техніку, а й душу. Потім попросив студентів зіграти по черзі.
Коли настала черга Іванки, вона вийшла на сцену, ноги тремтіли. Вибрала уривок з концерту Чайковського — той самий, що Богдан грав на своєму останньому альбомі. Закрила очі й почала грати. Спочатку боялась, що руки зрадять, але музика взяла гору. Вона грала так, ніби розповідала йому всю свою історію — про самотні вечори, про мрії, про те, як його музика рятувала її в найтемніші дні.
Коли остання нота завмерла, в залі запанувала тиша. А потім — оплески. Богдан підвівся і підійшов до неї.
— Це було... неймовірно, — сказав він тихо, дивлячись прямо в очі. — Ти граєш так, ніби скрипка — продовження твого серця.
Іванка почервоніла до кінчиків вух.
Після майстер-класу Богдан затримався. Попросив Іванку зіграти ще раз, тільки для нього. Вони залишились у порожній залі вдвох. Він сів за рояль, що стояв у кутку, і запропонував зіграти дуетом імпровізацію. Спочатку ноти були обережними, ніби знайомились. Потім — сміливішими, ніби танцювали. Музика лилась, перепліталась, і Іванка відчула, що між ними виникає щось більше, ніж просто мелодія.
З того вечора все змінилось. Богдан почав писати їй повідомлення — спочатку про музику, потім про все на світі. Він розповідав про свої подорожі, про те, як інколи відчуває самотність серед натовпу шанувальників. Вона — про свої страхи, що ніколи не стане такою ж великою, як він. Він відповідав: «Великість — не в славі. Вона в тому, як ти торкаєшся душі хоча б однієї людини».
Вони почали зустрічатись потайки. Гуляли львівськими вуличками пізно ввечері, коли місто засинає. Сиділи на лавці в парку, і він грав для неї на своїй старій скрипці — тій, з якою починав. Вона грала для нього. Інколи вони просто мовчали, тримаючись за руки, і музика звучала в них всередині.
Одного разу, перед його великим концертом у Києві, Іванка зізналась:
— Я боюсь, що ти поїдеш, і все це закінчиться. Ти — зірка, а я — просто студентка.
Богдан взяв її обличчя в долоні.
— Іванко, я подорожував світом, грав у найкращих залах, але вперше відчув, що вдома — тільки коли граю з тобою. Ти не просто студентка. Ти — моя мелодія.
На тому концерті в Києві, коли вийшов на біс, Богдан оголосив:
— Цю п’єсу я написав недавно. Вона називається «Іванка».
І заграла мелодія — та сама, що вони імпровізували в порожній залі училища. Іванка сиділа в першому ряду й плакала від щастя.
З того часу вони більше не ховались. Грали разом на концертах, записували альбоми, мандрували. Але найкрасими були моменти, коли залишались вдвох — тільки вони, дві скрипки і мелодія, що народжувалась з їхнього кохання.
Бо справжня музика — це коли два серця б’ються в унісон.