Глава 7

Вона схилила голову набік, і напружену тишу кабінету розпанахав звук скупих оплесків. Валентина мені аплодувала.

—Давно я так не веселилася. Зазвичай дівчата перед Андре розтікаються калюжею.

— Прошу вибачення, що нахамила важливому клієнту… — я розуміла, що маю покаятися.

— Прощаю, — кивнула Валентина, злегка нахилившись уперед.

У приміщенні знову зависла напружена тиша. Попри її загалом позитивну реакцію, я все одно почувалася нервово. На щастя, вона ненадовго відволіклася, грюкнувши шухлядою столу. Діставши звідти білосніжний аркуш, вона щось нашкрябала й простягнула його мені.

— Попрошу бухгалтера, щоб сьогодні нарахувала тобі премію.

— Але… — я здивовано втупилася в цифри. — За що? Це ж так багато…

— Ти на це заслужила, — коротко відповіла вона, ніби цим усе було сказано.

Та мене така відповідь не задовольнила. Хотілося докопатися до суті.

— Валентино Степанівно, я ж лише поставила чоловіка на місце. І ще не факт, що він остаточно заспокоїться… А ви нарахували мені премію таку, ніби я здійснила щось по-справжньому героїчне.

— Ну, знаєш, — у її голосі промайнула ледь помітна усмішка, — послати так далеко топового дизайнера країни — це ще той подвиг.

Я зітхнула.
Та в нього ж на лобі великими літерами написано, чого він від мене хоче… І точно не споглядати беззоряне осіннє небо. Ні, такі чоловіки мене аж ніяк не приваблюють.

— А які ж чоловіки тебе приваблюють, м? — кутики повних губ начальниці ледь помітно здригнулися в усмішці.

— Зараз мені не до стосунків… — майже пошепки виштовхнула з себе.

— Молода, приваблива… Коли ж іще закохуватися, як не тепер?

Я лише знизала плечима. Вивертати перед нею душу не входило в мої плани.

— Навесні я відкриваю агентство в Ужгороді. Якщо втримаєшся — спробую зробити тебе директоркою.

— Але ж у мене зовсім немає досвіду… Та й…

— Досвід, Віро, справа наживна, — перебила вона. — Звісно, доведеться пройти курси підвищення кваліфікації. Але, здається, ти дівка з мізками. Упораєшся?

— Упораюся! — поспіхом запевнила її.

Не в моїй ситуації крутити носом від таких пропозицій.

— Ну, а з Андре я ще проведу виховну бесіду. Але якщо раптом що — не соромся, посилай його на хер. Або куди подалі.

Я здригнулася від різкого стуку у двері. В ту ж мить один із телефонів на столі начальниці вибухнув нетерплячою треллю.

— Я ж сказала, що зайнята! — відрізала вона крижаним тоном. — І що такого невідкладного в сеньйора Ґрассо, що він ладен виламувати мені двері?

Двері відчинилися майже одразу.

— Ви тут заснули? — роздратовано кинув Лучано, переступаючи поріг кабінету.

— Якби я знала, що у вас настільки термінова справа, — їдко відгукнулася Валентина, — то, безперечно, відклала б розмову з Вірою.

— Плани змінилися, — рівно пояснив Лучано, підходячи до столу й дивлячись на мене згори вниз.

— Ну, я можу йти? — я підвелася, відчуваючи зрадливе тремтіння в усьому тілі.

— Так. І подумай над моєю пропозицією…

— Добре…

— Ти молодець, Віро. Твоєму чоловікові дуже пощастить, — остання репліка начальниці змусила мене обернутися.

І я загубилася у двох темних омутах. Очі Лучано палали тим самим, надто знайомим дурним вогнем, від якого серце раптом зірвалося з ритму, а кожен його удар відгукувався глухим, ниючим болем під ребрами.

На негнучких ногах я залишила кабінет.

Перепочинок. Мені конче був потрібен перепочинок. Та хто ж його мені дасть? Схоже, сьогодні зорі зійшлися не на мою користь. Бо як інакше пояснити раптову появу Алессандри в кімнаті відпочинку?

— Привіт. А я все думаю, чому твоє обличчя здається мені таким знайомим? — недоброзичливо процвірінкала непрохана гостя.

— Перепрошую, я не зовсім розумію… — почала мимрити я, та Алессандра нетерпляче відмахнулася.

— Та годі! Ти ж мене теж упізнала?

— Ви помилилися, — вперто стояла на своєму. Згадка про нашу минулу зустріч чітко підказувала: дружньою ця розмова навряд чи буде.

Доглянута брюнетка в рожевому  костюмі, що вартував більше моєї місячної зарплатні, зміряла мене оцінювальним поглядом і раптом примружилася.

— Ну, добре… Давай пограємо в цю гру. Тільки май на увазі: Лучано — мій! І якщо ти раптом щось задумала…

На обличчі Алессандри відбилася суміш сумніву й внутрішньої боротьби. Деякий час вона мовчала, нервово смикаючи зубами пухку нижню губу, щедро вкриту блиском. А потім раптом ошелешила:

— Був момент, коли мені здавалося, що наші стосунки з Лучано так і не перейдуть на наступний етап. Я думала, що все обмежиться робочими відносинами. Але потім я вмовила його поїхати у відпустку…

Очі Алессандри спалахнули гарячковим блиском.

— Після нашого повернення все змінилося.

— Змінилося? — я проштовхнула шорсткий клубок глибше в горло.

— Не розумію, що сталося… — співрозмовниця хмикнула. — Але Лучано ніби відтанув. Він навіть почав обідати вдома, хоча раніше принципово їв у ресторанах. Уявляєш? — радісний смішок. — Ну і в ліжку… — Алессандра облизнулася.

Хотілося затулити собі вуха.

— Лучано став таким ніжним… Називає мене Мавкою… Таке дивне слово. Я не знаю, що воно означає. Моя прибиральниця — полька — я запитала, чи не знає вона, що це значить. Але вона сказала, що це щось зі слов’янської міфології. А ти, наскільки я пам’ятаю, журналістка. Чи не так?

— Це було давно, — сипло відповідаю я.

— Але ж ти все одно маєш знати, що воно означає. М?

Наче відро крижаної води на голову.

— Послухайте, мені потрібно працювати. Якщо вам нічим зайнятися, сходіть на екскурсію до Музею історії України. Там вам усе докладно пояснять.

Я різко розвернулася на підборах і побігла шукати порятунку в вбиральні. Останнім часом надто часто доводиться там ховатися.