Глава 6

На мить ми з Лучано завмерли, ще кілька секунд мовчки дивлячись одне на одного. Я першою відвела погляд, втупившись у власні руки.

У ту ж секунду чомусь подумалося, що він ніколи не дарував мені квітів. Хоча, можливо, якби ми були разом трохи довше… Я одразу ж заборонила собі подібні думки. Такі думки — прямий шлях до чергової депресії, а цього я не могла собі дозволити.

До речі, особу таємничого дарувальника так і не вдалося з’ясувати. А раптом це черговий «геніальний» задум Тановського? Адже він уже кілька разів намагався підсунути мені пакети з торговельного центру на Хрещатику, які, зрозуміло, одразу поверталися відправнику.

— Чудово! — чоловіки обмінялися рукостисканням.

— Я приніс те, що ви просили, — Лучано передав Валентині якусь папку. — Гаразд, я побіг, у мене зустріч.

— Не поспішайте, Лучано! У нас із вами ще мільйон невирішених питань, — невдоволено фиркнула Валентина.

— Вдома чекає обід, — знизав плечима Ґрассо. — Алессандра готує лазанью.

Алессандра готує.

— Ну все, гаси світло, ми так його ніколи не дочекаємося! — збуджено вигукнув мій шанувальник. — Ти вже визначився з тканинами чи ні? Постачальники чекають на відповідь. Ексклюзив, між іншим, довго на паузі не тримають. То що беремо — італійську шерсть чи шовк із нової лінійки? Бо якщо зволікати далі, усе розберуть інші.

— Не забігай наперед, Андре, — тихо відповів Лучано, не підводячи погляду ні на кого з присутніх.

— Я розумію, що ви людина зайнята, графік розписаний по хвилинах, — Валентина Степанівна примружилася, повільно масажуючи скроню. — Але, може, знайдете кілька хвилин на каву й коротку розмову?

Лучано кинув погляд на годинник.

— У мене є хвилин десять.

— Ого, який серйозний, — зареготав модельєр. — Цілих десять хвилин у власника дому моди знайшлося! Ну просто свято для нас, — він удавано вклонився, перебільшуючи жест.

На щоках Лучано, зарослих триденною щетиною, напружилися жувальні м’язи.
Я не змогла зчитати емоцію в його очах — погляд був закритий, холодний, ніби він уже все вирішив і просто чекав, коли розмова нарешті перейде до суті.

— Андре, вам не здається, що ви трохи переходите межі? — сухо зауважив він і, попри все, все ж присів за стіл.

Я тихо кашлянула, мимоволі знову привертаючи до своєї скромної персони увагу високоповажного товариства.

— Перепрошую… Я можу йти? — звернулася я радше до Валентини Степанівни, аби цей «геній» знову чогось не втнув.

— Лучано, ти ж уже знайомий із Вірою? — запитально вигнула густу темну брову Валентина. — Наш новий контент-менеджер.

Розслаблено відкинувшись на спинку стільця, Ґрассо зосередив на мені свій байдужий погляд. Я сподівалася побачити на його обличчі бодай тінь зацікавлення — але марно.

Непроникна маска.
Лід.
Сталь.

— Уже мав честь познайомитися… — з підкресленою ввічливістю відповів він. — Кілька днів тому вона показувала каталоги моделей.

Я прикусила внутрішній бік щоки, намагаючись не видати своєї реакції — ні на ці слова, ні на всю цю неприємну ситуацію загалом.

— У нас тут, між іншим, пристрасті киплять сильніше, ніж у турецьких серіалах, — усміхнулася Валентина. — Андре залицяється до Віри. — Може, й у вас знайдеться якась італійська красуня на виданні, щоб відволікти Андре? — Валентина багатозначно мені підморгнула. — А Вірочка дівчина серйозна, у неї немає часу на шанувальників.

— Ви фатальна жінка, мадам… — обпалив мене дивним поглядом Лучано.

— Перепрошую… — це було все, на що я була здатна в ту мить.

Я вже збиралася піти, як раптом у спину прилетіло:

— Іди! Але май на увазі: сьогодні ввечері в нас побачення. Заберу тебе після роботи.

Я аж рота відкрила від такої нахабності. Різко обернулася й уп’ялася в упертюха поглядом, повним обурення.

— Нікуди я з вами не поїду! — підвищила голос.

— Чому ж так? За що ви зі мною так, мила Віро? — він театрально закотив очі. — Ваше байдуже ставлення мене вбиває.

І все це — в нього на очах. Щоправда, Лучано з відверто байдужим виглядом втупився в телефон, ніби нічого не відбувалося.

Я чекала від нього бодай якоїсь підтримки. Він міг припинити цей фарс за секунду. Але, судячи з того, що цей ідіот і далі мене доводив, Ґрассо, схоже, отримував задоволення, спостерігаючи за моїми муками.
І саме це вдарило сильніше, ніж зухвала поведінка самого Тановського.

— То чому ж ти, Віро, не хочеш приділити мені трохи свого безцінного часу?

— Ми з вами не переходили на «ти», — видушила я, напружуючи всі залишки самоконтролю.

— Тоді озвучте причину! — насмішкувато вигукнув він.

Я глибоко зітхнула.

— Тому що ваша поведінка виходить за межі професійної.
Мене не приваблюють чоловіки з роздутим его й повною відсутністю поваги до чужих кордонів.
І якщо ці нав’язливі спроби не припиняться, я буду змушена залишити цю роботу.

Ось, власне, і все.

Я більше не могла тактовно згладжувати кути. Цілий місяць терпіла його безглузді залицяння — досить.

Голоси за столом стихли.
Валентина з Тановським перезирнулися. Навіть Лучано підвів голову, звернувши на мене свій пильний погляд. Та я не відповіла йому — зараз було зовсім не до цього.

Сподіваюся, він насолодився шоу сповна.

— Надмірне его… непрофесійність… повна відсутність поваги… У-у-у… — цей дегенерат витягнув губи трубочкою. — Ви чули? Та зі мною ще ніхто так не розмовляв! А ти, виявляється, гаряча штучка, Вірочко…

Зрадливі сльози підкотили до горла, стискаючи його зсередини. Не вистачало ще розплакатися… Ну вже ні. .

Нерви були на межі. Залишилася тонка нитка — ще мить, і вона могла луснути.

— Віро? — раптом втрутилася Валентина Степанівна. — Зустрінемося біля мого кабінету за кілька хвилин.

Ця розмова явно не віщувала нічого доброго. Замість того щоб дипломатично залагодити ситуацію, я фактично нахамила жирному клієнтові.