Глава 5

«Привіт, Енцо. Можна подзвонити?»

Він відповів підморгуючим смайликом, і вже за кілька секунд у слухавці пролунали розслаблені чоловічі баритонові нотки.

— Привіт! Уже пізно. Боявся тебе розбудити.

— Я ще не лягала. Як справи?

— Нормально. Віро, що з твоїм голосом? Я відчув…

— Та так…

— Що сталося? — стривожено перепитав він.

— Роботи багато. Ти ж знаєш, я новенька. Поки що доводиться працювати за двох. Втомилася. Настрій так собі…

Дивна річ — життя. Іноді ми отримуємо допомогу звідти, звідки зовсім її не чекаємо. Досі не віриться, що ми з Енцо Ґрассо змогли стати друзями. І що саме він допоміг мені влаштуватися в Aurum Models.

Але про все — по черзі…

Після повернення з Італії та звільнення з газети я поступово почала приходити до тями й знову нагадувати про себе цьому втомленому, наскрізь зіпсованому світу. Хоч і через силу, але щось публікувала в соцмережах, навіть відповіла на знаки уваги від колишнього колеги, який давно не приховував симпатії.

Саме тоді зовсім несподівано написав Енцо. Він і раніше цікавився моїм життям, але я, немов у якомусь  заціпенінні, вперто ігнорувала його повідомлення. Тепер за це було соромно. Адже він проявляв щирий інтерес — без підтексту, без прихованих мотивів.

Енцо знав справжню причину мого поспішного від’їзду й розумів, чому я не хотіла спілкуватися з Лучано. Наскільки мені відомо, брати так і не змогли пробачити одне одному старі образи й досі не підтримують зв’язку. Тому моє прохання не розповідати Лучано, де я і що зі мною, Енцо сприйняв із повним розумінням. Як і моє небажання взагалі говорити про нього.

А потім я просто втомилася тримати цей біль у собі й відкрилася. Пам’ятаю, ми розмовляли до самого ранку. Я й не очікувала, що моя історія так його зачепить. Але наше спілкування не мало нічого зайвого — лише проста людська потреба в теплі й підтримці.

Енцо став для мене тією самою «жилеткою», рятівним колом, за яке хапаєшся, коли вже не маєш сил триматися на плаву.

Він став для мене кимось на кшталт янгола-охоронця. Людиною, якій я могла подзвонити серед ночі, знаючи, що він не відмахнеться і не відмовить.

Саме він порекомендував мене Валентині. Без цього мені б цієї роботи не бачити, як власних вух. А ще мій «янгол» без жодних церемоній перекинув мені на картку чималу суму грошей — і категорично відмовився забирати їх назад, навіть коли я трохи стала на ноги.

— Віро, ти мене чуєш? Прийом! — голосно покликав Енцо. — То що з настроєм? Хто образив?

— Та ніхто…

Я сама себе образила. Якщо вже чесно.

— Краще скажи, коли ти приїдеш?

Енцо вже кілька місяців обіцяв навідатися й особисто перевірити, чи «не кривдить» мене Валентина. Насправді він жартував. Але приїхати справді планував — адже співпрацю з українським агентством Дім Ґрассо розпочав зовсім нещодавно.

Цього літа мій друг запустив кілька етнопроєктів для модного дому, тож майже пів літа провів у постійних переїздах західними областями України.

— Скоро, — додав він. — Залишилося зовсім трохи… — багатозначно хмикнув. — Не скажу, коли повернуся. Я ж пропустив твій день народження. Влаштую сюрприз…

— Енцо, тільки без сюрпризів, добре? — з усмішкою попросила я.

— Нічого не чую! Бла-бла-бла…

Я лише закотила очі.

— Гаразд, мені пора вирушати на чергове «побачення мрії»! — засміявся він. — Але сюрприз усе ж буде!

— Будь ласка, давай без сюрпризів… — встигла сказати я, але він уже поклав слухавку.

Я саме збиралася лягати спати, як здригнулася від наполегливого дзвінка у двері. Гостей я не чекала. Підійшла до домофона — у слухавці пролунав бадьорий чоловічий голос:

— Відxsybnm, кур’єр.

— Це якась помилка. Я нічого не замовляла.

— Ви Мельник Віра? — він назвав точну адресу.

— Так…

— Тоді жодної помилки. Прийміть подарунок.

— Ну… гаразд.

Одразу згадалися слова Енцо про сюрприз. Може, це і є він? Поки я, закутавшись у халат, відчиняла двері, кур’єр уже встиг піднятися й простягнув мені коробку чималих розмірів.

Дочекавшись, поки я розпишуся, кур’єр чемно попрощався. Я ж, замкнувшись на всі замки, ще кілька хвилин розгублено розглядала подарунок.
Жодної листівки.
Жодного підпису.
Взагалі ніяких підказок.

Зітхнувши, я підняла кришку… і побачила настільки розкішний букет, що на мить просто втратила дар мови.
То хто ж цей чарівник?

А раптом усе ж Енцо? Він же обмовився про сюрприз до дня народження…

Повернувшись до кімнати, я написала своєму потенційному «герою-коханцю» повідомлення з прямим запитанням. Але, знаючи, що в нього побачення, не надто розраховувала на швидку відповідь.

Втім, був у мене ще один шанувальник.
Ох… навіть згадувати про нього не хотілося. І, на жаль, саме він цілком міг виявитися дарувальником.

Він уже двічі приносив мені дизайнерські букети…
Та його поведінка була настільки неадекватною, що часом я просто не знала, як на це реагувати.

Так і не дочекавшись відповіді від Енцо, з важким серцем я все ж лягла спати.

Наступні кілька тижнів пролетіли, мов у тумані. Я працювала з ранку до ночі й наприкінці робочого дня буквально валилилася з ніг…

Ці дні минули без помітних подій. Мабуть, тому що Лучано жодного разу від нашої знакової зустрічі так більше й не з’явився в агентстві.

Засмучувало те, що я, вочевидь, настільки йому неприємна, що він навіть у справах сюди не приходив.

— Віро, Тановський знову тебе кличе! — Інеса скривилася, наче від зубного болю.

— І що цього разу? — зітхнула я. — Типаж не той? Погляд надто впевнений? Постава занадто незалежна?

— Каже, що Марго надто широко йому усміхнулася, і це травмувало його тонку творчу натуру! — фиркнула Інесса й для наочності зобразила блювотний позив.

Спокійно. Тільки спокійно!