Глава 4

Алессандра щось говорила, але шум крові у скронях заглушав її тріскотню.

— Кого ти обираєш, Лучано? — крізь гул, ніби від ядерного бомбардувальника в голові, я все ж почув її слова. Здається, мова йшла про моделей.

Ну і що я обираю? Гм? Дайте подумати… Мабуть, покличте мені її.

Так-так. Її. Оцю налякану до смерті, брехливу дівчинку. Я хотів би бачити її постійно —

без перерв і виправдань, ніби вона стала частиною мого щоденного життя.

Віра стояла, опустивши очі, а я жадібно розглядав її, намагаючись знайти бодай один недолік.
А їх, чорт забирай, не було.
Все така ж тендітна й ніжна, як пролісок навесні.

Пауза затягнулася, а я все дивився…

Я знову подумки повернувся у свій найгірший кошмар.

У ту ніч, коли Енцо показав  Віру на екрані свого телефона. А потім час зупинився.

Вона лежала на його величезному ліжку майже оголена. Кілька клаптиків мережива прикривали її красиве тіло. Світ тоді звузився до кількох пікселів, і в грудях з’явився холод, від якого перехопило подих.

Я пам’ятаю це відчуття до деталей. Як серце різко пішло вниз, ніби провалилося. Як у голові запульсувала тупа, ниюча порожнеча. Не гнів — ні. Щось гірше. Усвідомлення втрати контролю. Усвідомлення того, що вона чужою, не належала мені більше.

Тоді я  думав, що зможу викреслити це з пам’яті. Пережити. Перетерпіти. Закрити почуття всередині, як закривають двері в кімнату, куди не хочуть повертатися. Але деякі образи не стираються. Вони чекають.

Виявилося, що інстинкти беруть гору навіть там, де мала б працювати холодна логіка.

Може, мені просто ввижається? Хоч я був певен, що давно вже все пережив і відпустив.

Геть з очей — геть із серця…

Я повторював це собі, ніби мантру.  Але життя не любить порожнечі.

І тоді…
Мене просто підхопило й понесло.
Робота закрутила, завертіла.  Легкі задоволення, випадкові обличчя, доступні дівчата, які нічого не вимагали й нічого не залишали після себе.

Якось у клубі я помітив одну. Лише зі спини — і цього вистачило. Точнісінько Мавка.

Світлі хвилясті пасма, коротка спідниця, витончена, струнка фігурка.
І в ту мить я зрозумів: відпустити — не означає забути.

І мене перекосило.
Справді. Добряче.

Я ж дав собі щось на кшталт обітниці мовчання — не повертатися, не озиратися, не торкатися минулого навіть думкою. Я переконував себе, що став твердим, як камінь.

Так було простіше жити. Так було безпечніше.

Звісно, це була не вона. Тоді, у тій миті, я це зрозумів одразу. І все ж відчуття не відпускало. Наче хтось навмисне розворушив давно загоєну рану — не до крові, але достатньо, щоб знову боліло.

Я знайшов її в соціальних мережах. Сам не знаю навіщо. Мабуть, щоб переконатися, що вона існує не лише в моїй пам’яті. Переглядав фото, чужі коментарі, випадкові деталі з її життя, в яке мене більше не впускали.

І з того дня мене понесло кудись не туди.
З життя в тіні — просто під світло софітів: ефіри, інтерв’ю…
Останніми місяцями моє обличчя й справді постійно було на видноті — новий виток слави Дому Ґрассо зробив свою справу.

— Віра?

Моя Мавка обернулася.
Кліп-кліп — очима.

— Принесіть, будь ласка, ще склянку води, — навіщось я попросив, хоча вона мені була зовсім не потрібна.

Я не зміг відмовити собі в цьому задоволенні — зловити ще один погляд.
Очі в очі.

І те гостре, ні з чим не порівнянне відчуття блаженства. Майже наркотичне. Моя Віра повернулася.

Вона подивилася уважно. Стиснула губи — ледь не з образою. Чи з презирством?
Мовляв, я їй ще й неприємний…

Господи, дай мені сил.

Та зі склянкою вийшов повний провал — її принесла якась інша дівчина. До речі, я бачив її тут уперше. Усміхалася надто широко, так, що здавалося — ще трохи, і ця усмішка розповзеться по швах. Алессандра миттєво напружилася. Сцена виглядала як дешевий цирк, де мені дісталася роль головного, найнеприємнішого клоуна.

І…

У якийсь момент мене накрило усвідомлення: я не справляюся.
Фізично не витримую її присутності. Минуло всього кілька хвилин, а я вже був не собою. Нерви здали, серце калатало, мов навіжене. Мені конче потрібен був час — щоб прийняти цю думку, щоб хоч трохи зібратися й почати мислити тверезо.

— Поїхали! — різко сказав я. — Згадав, мені ще треба заїхати в одне місце.

Просто звалити. Подалі від усього цього.

— Але ж ми навіть портфоліо не подивилися! — не приховуючи розчарування, процідила Алессандра.

— Хочеш — залишайся. Я заїду за тобою пізніше.

— Ні, ні! Я з тобою!

— Добре. Мені лише на кілька хвилин потрібно зайти до Валентини.

Оминувши хол, я вийшов через службовий вхід і піднявся на третій поверх. Останні двері в коридорі — офіс власниці агентства.

— Вітаю! — увірвався я без стуку.

Валентина сиділа за столом, занурена в папери. Помітивши мене, вона привітно усміхнулася й підвелася назустріч.

— Рада вас бачити, сеньйоре Ґрассо! — сказала вона. — Ну що, як там рай на землі? — багатозначно підняла брови. — Розкажіть мені, грішній…

— Нудьга, — криво всміхнувся я. — А якою ще може бути рай?

Я все ще кипів у власних інстинктах.

Віра. Ось мій спотворений рай.

— Що нового? — запитав я, впиваючись у неї напруженим поглядом.

— У нас усе більш ніж добре! — Валентина замахала перед моїм обличчям яскравим глянцевим буклетом. — Ми очолили серпневий рейтинг у Fashion Digest. Найкраще модельне агентство місяця!

Вона зробила паузу, смакуючи момент.

— Але цього замало. Я хочу, щоб до Нового року ми були в першій трійці агентств країни.

Хижий прищур колишньої топмоделі не залишав сумнівів: ця жінка не з тих, хто зупиняється на досягнутому. Вона вміє йти до мети — жорстко, наполегливо, до повного виснаження.
Не шкодуючи ні себе, ні інших.