Глава 2.2

Ми мовчали.

І знову ця дивна, майже хвороблива ніщивна форма тортур — очі в очі.
Бо один його владний, проникливий погляд змусив мої коліна зрадницьки пом'якшати.
У роті стало сухо, хоча мова здавалася обтяженою липкою слиною.
Я ковтнула.

— Як життя молоде? — його низький голос прокотився тілом, наче тепла хвиля, від якої у мене по спині побіг холодний струм.

Я скривила губи, пропускаючи кожне слово крізь себе, мов через тонку голку.
Дивно…
Коли ми бачилися востаннє, Лучано був іншим.
Легким. Самовпевненим — так, але без цієї напруги всередині.
Він тоді не виглядав людиною, яка постійно щось стримує або контролює.

Тепер у ньому з’явилася зібраність. Рівна, холодна, майже відсторонена. І від цього він здавався зовсім не тим, кого я пам’ятала.

А зараз він дивився на мене очима чоловіка, який знає собі ціну й не боїться когось образити.

— Віро? — повторив він, із ледь відчутним натиском.

Знати, що він вимовляє моє ім’я так упевнено, так знайомо, було нестерпніше за будь-який докір.

Усередині все болісно стиснулося. Я знала біль — різний, у багатьох його проявах. Встигла надивитися, наковтатися… Але цей був іншим. Новим. Гострим і пекучим.

Ніби нашу любов, роздерту на клапті, занурили в солону воду. Пекло всюди. Пекло так, що хотілося стати під крижаний душ і стояти, поки не притупиться відчуття.

— Та… помаленьку, — волога долоня зім’яла край синьої теки, яку я так і не встигла покласти. — А в тебе, Лучано?

Коли вимовила його ім’я, губи затремтіли.

Лучано…

— Нормально, — сухо кинув він хриплуватим голосом — Подорожі. Бізнес.

Він трохи закинув голову й повільно, зосереджено провів по мені поглядом — так, що шкіра стала тонкою, мов натягнутий шовк.

Щоки спалахнули.
Я стояла, ніби прибита до місця, а він навіть не збирався припиняти ці тортури. Тортури — бути поруч і водночас знати, що тепер він належить іншій.

Раптом Лучано підвівся. Тепер він дивився на мене зверху вниз — так, ніби згадував, як колись тримав мене за талію й усміхався зовсім іншими очима.

З кривою усмішкою він зробив кілька повільних кроків у мій бік. М’яких, упевнених, тих, від яких коліна ставали ватяними.

Він зупинився.
Надто близько.

Я помітила, як напружився м’яз на його щоці — дрібниця, але така промовиста, що в грудях щось болісно здригнулося.

Слова вдарили різко й безжально. Колись вони мали інший сенс, іншу вагу.

А тепер прозвучали чужо — сухо, відсторонено. Здавалося, кістки хрумтять, мов дрова в печі, коли туди кидають свіжу дровиняку. Лучано дивився так, ніби знав, яку бурю здіймає в мені,
і йому це… подобалося.

Лучано зупинився всього за кілька сантиметрів від мене. Ні. Ні-ні-ні.

Але — так. На жаль, так.

Я різко вдихнула. Повітря стало пронизливим, гострим, таким знайомим…
Я знову могла дихати ним.

Навіть дорогий пафосний аромат його парфуму не перебивав цього божевільного коктейлю:
запах небезпеки, ейфорії, гарячого дихання перед грозою.

Так пахнув він. Так пахло минуле, яке я намагалася поховати.
Так пахло наше безумство.

Я жила цим запахом.

— Пам’ятаєш? — його голос був різкий, він вдихнув повітря крізь ніс так, наче намагався витягнути з мене спогади. — Все. До дрібниць.

Лучано Грассо — ти моя мана. Мій наркотик. Моя слабкість.

Я кивнула — подумки, бо на більше не вистачало сил.
Той хлопець, яким він був колись поруч зі мною, на мить спалахнув у його очах. І від цієї миті стада диких мурах пробіглися моєю шкірою.

А потім він видихнув і тихо, майже ніжно прошепотів:

— Не віриться, що я був таким ідіотом.

Я не змогла заперечити. Не змогла захиститися.
Лише покірно дивилася в його холодні карі очі, дозволяючи себе занурити в іншу реальність — ту, де ми бодай ненадовго були щасливі.

— Я так розумію, ми інколи будемо перетинатися? — спокійно, навіть байдуже вимовив він, відступаючи на крок.

Риючись у портмоне, Лучано недбало дістав свою візитівку. І поклав її на стіл переді мною.

Він злегка хитнув головою. Пройшов по мені оцінювальним поглядом. Наче робив примітку про брак у товарі.

Потім підкинув до мене свою візитівку двома пальцями — з тією самою холодною зверхністю, якою колись дивилася на мене Алесандра, яка зараз робила вигляд, наче вперше мене бачить.

— Збережи. Раптом стане в нагоді.