Глава 2.1

— Принесіть ще пляшку води, — сказала супутниця Лучано, підкреслено байдуже, навіть не глянувши в мій бік.

Я ледь стримала зітхання. У повному розгардіяші після трьох годин безперервних кастингів я примудрилася переплутати половину анкет і віддала фотографу не ті снейпи. На автопілоті повернулася до столу реєстрації.

— Щоб я ще колись працювала з цією костюмеркою! — Інна обурено розвела руками. — Я їй пояснюю, що розклад затверджений директором, а вона на мене своїм «нєт-нєт-нєт, так нє пайдьот!». Хоч би раз нормально сказала, що їй треба!

Я з Вадиком переглянулися. Інна була напружена до межі — ще трохи, і вона кинеться ламати вішалки.

— То як ви врешті домовилися? — обережно поцікавився Вадим.

Інна закотила очі.

— Що за день такий? І головне — я пропустила своє тренування! — вона з докором глянула на мене.

— Хочеш, поміняємось? Я піду розбиратися з костюмером, а ти попрацюєш з новим клієнтом?

— Ти серйозно?! — Інна склала долоні, немов молилася. — Спасибі, сонечко.

Вона вже збиралася бігти, та раптом уповільнила крок і хитро кивнула у бік стильного чоловіка з ефектною брюнеткою, що щойно пройшли до зали примірок.

— До речі… хто цей красунчик? — прошепотіла вона. — А його подружка — взагалі бомба!

— Це Лучано Грассо — наш новий замовник, — знову пустився в пояснення Вадим, жестом указуючи на чоловіка, який тільки-но увійшов до зали.

— А дівчина поруч із ним — Алессандра. Його рекламна директорка, — додав він тихіше, змовницьким тоном.

Я ледь стримала нервове покашлювання. Новини сипалися на мене, немов із рогу достатку — і всі не вчасно.

— Інно, ти візьмешся за них чи ні?

— Та звісно! — вона кокетливо підморгнула, струшуючи з футболки уявну порошинку, наче готується на власний кастинг.

— Тоді поспішай. І… принеси гостю склянку води!

Вона  усміхнулася  у всі тридцять два зуби, і рушила до диванчика, де сиділи Лучано й Алессандра.

А я попрямувала в сервісну кімнату, а звідти — одразу до вбиральні.

Зачинивши двері, завмерла перед великим, начищеним до блиску дзеркалом. І побачене мені категорично не сподобалося.

Обличчя — не просто бліде, а якесь землисте, неживе. У куточках очей полопалися судинки. На шиї — дивна сіра смужка від пудри чи пилу. А гулька… Господи. Гулька, зібрана зі скуйовдженого волосся, трималася на чесному слові.

Ну чому, чому саме сьогодні я виглядаю як Попелюшка до перевтілення?! Дурепа… І чого я тепер бішуся?

Сама ж усе зруйнувала. Обірвала, навіть не давши жодного пояснення.

Хоча… навряд чи розмова щось би змінила. Вона лише продовжила б агонію. Я зробила свій вибір — усвідомлено, приймаючи всі його наслідки.

Коли трохи оговталася, вирішила залишити минуле там, де йому місце, й рухатися далі. Здавалося, що я непогано з цим справляюся.

Але насправді…

Пара фраз. Легкий, холодний смішок. Погляд, від якого душа провалюється в п’яти.
І вся моя нервова система перетворюється на крихку порохню.
Серце не те що не б’ється — ніби й не існує.
Пульс? Чула про таке…

Звісно, Лучано не лишився сам. І, судячи з усього, між ним та Алессандрою все більш ніж серйозно.

Як не крути — для нього я просто обслуговуючий персонал.
Колись я мріяла, що стану головною редакторкою провідного журналу… але мрії так і залишилися мріями.

Моргнувши останніми сльозинами на віях, я розправила плечі, натягнувши на обличчя завчену, професійну усмішку. Схилилася до раковини, бризнула на палаючі щоки крижаною водою.

Вдихнула.
Видихнула.

І, зрештою, між нами й справді нічого не було… Усього кілька ночей разом.
А болить так, ніби хтось встромив у груди іржавий ніж.

Мені не залишалось нічого іншого, як повернутись у зал.

— Віро, на фотозоні знову нервують! — повідомив Вадим, спритно відкорковуючи пляшку з мінеральною водою для моделей.

Я глянула через плече — і наткнулася на нетерплячий, майже докірливий погляд дівчини Лучано.
Ну, чудово. Саме цього мені бракувало.

— А де Інна? Вона ж обіцяла розібратися з цим? — роздратовано прошепотіла я.

— Танцює з бубном біля костюмера, — криво всміхнувся Вадим. — Здається, та теж не в гуморі сьогодні…  Підійшла, узяла за лікоть і потягнула до примірочної. Там таке шоу, що хоч камеру вмикай.

Я розвернулася — і справді, побачила, як наша бідолашна колега  силується  порозумітися з костюмером, що щось емоційно показувала руками.
Схоже, надовго вона там застрягла.

Отже, як і завжди, уся добровільна каторга лягла на мене: заспокоювати нервових моделей і контролювати кожну дрібницю.

На моє щастя, Грассо біля фотозони не було. Хоч один ковток полегшення.

— Ми вже закінчили, можна, будь ласка, видати нам матеріали? — пролунав позаду голос Алессандри, різкий і солодкуватий водночас.

— Ми попросили підготувати лукбук і тканинні зразки, щоб забрати із собою. Ми розберемо все вдома.

Вдома… вдома… Слово ударило сильніше, ніж мало б.

— Ой, і ледь не забула! — продовжила вона з фальшивим смішком. — Там у вітрині бачила нову капсульну аксесуарну лінійку. Покладіть, будь ласка, і її теж.

— Звичайно, — прошепотіла я, відчуваючи, як кутики губ тремтять від напруги. Усмішка виходила силоміць — натягнута, майже болюча.

Зібравши документи, лукбук у орендований пакет я повернулась до них. Пальці мимоволі стиснули край спідниці, ніби це могло допомогти втримати рівновагу.

І тут… я підняла голову.

Нема сцена.
Я — і він.
Посеред залу, повного моделей, стилістів, фотографів, шуму і руху.
Але в ту мить здалося, що лишилися тільки ми.

Його погляд зловив мене, прибив до місця — і всі слова, які я мала сказати, застрягли поперек горла.

Ні повітря.
Ні голосу.
Тільки він.
Лучано.

І моє серце, що вперто відмовлялося вірити, що ми — чужі.