Глава 1

— Зробіть мені капучино на соєвому молоці, будь ласка. О… — супутниця Лучано швидко переглянула каталог моделей на столі. — Бачу, ви оновили пул моделей! Стільки нових облич з’явилося, поки ми відпочивали! Поки ми відпочивали…

— Лучано, а ти що будеш? Ягідний латте?  М? Лучано…

У цей момент мені так хотілося стати сліпоглухонемою. Не бачити його руки на її коліні. Не чути цей солодкуватий, затишний тон, який вона вкладала в кожне «м». Не стояти поруч і не мусити вести з ними розмови.

Все, чого я хотіла, — зникнути. Розчинитися між манекенами та рейлами з новою колекцією.
Втекти з шоуруму так швидко, ніби мене ніколи тут і не було.

Моя реакція була жахливою. Недоречною. Абсурдною. Бо саме я написала йому те повідомлення.

«Між нами все скінчено, Лучано. Не пиши й не дзвони мені більше».

Я заблокувала його номер того ж дня, коли побачила його з тією дівчиною. І, здається, мала рацію.

Лучано ніколи не був тим, хто прагне довгих стосунків.
Та й важко цього хотіти, працюючи в середовищі, де навколо тебе щодня обертається така кількість бездоганних, сексуальних красунь. Моногамії там просто не залишали шансів.

У той останній день, коли я його бачила, він цілував Каталіну.
А тепер поруч із ним сиділа інша — яскрава, ефектна, неймовірно красива… Алессандра.

Я впізнала б її будь-де. Навіть через десять років.

Вона кинула на мене короткий, байдужий погляд — і одразу повернулася до Лучано, ніби знову й знову поливала його своєю обожнювальною увагою.

Наші стосунки були приречені…

Я плакала, поки не здавалося, що хтось зсередини стискає мені легені.
Плакала, бо мозок працював у режимі самознищення.
Плакала, бо крокувала в темряві, що поглинала мене все глибше й глибше.

Я перетворилася на перегорілу лампочку.

І найстрашніше — я знала, хто міг би повернути мені це світло.
Знала, що варто лише побачити Лучано… почути його голос… і всі ті почуття, від яких я уже одного разу ледь не зламалася, знову затягнуть мене у прірву.

Саме тому я й обірвала все.
Це боліло до нестерпності, але я розуміла: якщо дозволю собі затриматися поруч із ним хоч трохи довше, якщо відкрию серце ще ширше — наслідки будуть набагато гіршими.

Я тільки сподівалася, що він не стане мене шукати. Що так буде правильніше… і для нього, і для мене.

Але тепер, стоячи в шоурумі «Aurum Models», бачачи його поруч з іншою жінкою, усміхненого, спокійного…

Я зрозуміла: я брехала. Передовсім — собі. Ми були одержимі одне одним. Те, що виростало між нами з Лучано, здавалося  не просто скороминущим почуттям, а останнім, єдиним. Схожим на марення.

Але життя безжально поставило все на свої місця.  Виплакавши все, що могла, я зрозуміла: я не можу більше прокидатися щоранку на мокрій від сліз подушці.
Жодні люди, жодні стосунки, жодні почуття не врятують мене, якщо я сама не стану собі опорою.

Так почалася нова сторінка мого життя.

Без звичного місця роботи і без Лучано, якого тоді я вирішила вирвати з серця, поки він не розтрощив мене остаточно.

Саме тоді я вперше за довгий час дозволила собі бути щасливою. Почала відповідати на симпатію хлопців, які звертали на мене увагу, ходила на побачення, інколи — на вечірки з друзями.

А після зміни місця роботи життя й поготів заграло новими барвами.
Так, було важко, але я не збиралася відмовлятися від можливості вибороти собі місце у модному світі. Потроху продовжувала писати, частіше для Інтернет видань. І все справді було непогано…
Поки я не зустріла його.І моєму хисткому душевному спокою настав кінець.

— Віро, ви мене чуєте? — голос супутниці Лучано повернув мене до реальності.

— Вибачте… — ледь видихнула я.

— Заберіть це, будь ласка, — вона легенько відсунула планшет зі списком моделей, усміхнувшись. — Я хочу переглянути оновлений пул дівчат… ось цих, із сезонної підбірки.

— Нові претендентки на показ? — уточнила я, киваючи, водночас крадькома поглядаючи на нього

Якщо пекло й справді існує, то в цю саму мить я мала сумнівну честь споглядати одного з його найяскравіших представників — чоловіка, який однією тільки своєю нереальною, диявольською красою руйнував рештки мого самовладання.

За ті роки, що ми не бачилися, Лучано змінився до невпізнання.
Він  розширився в плечах, і з того лосняного, самовпевненого і загадкового мужчини перетворився на чоловіка… небезпечного, сильного, надто привабливого.

Його чорне, мов смола, волосся стало коротшим. На вилицях і підборідді — жорстка темна щетина. Скули — гостріші, різкіші.
Погляд — хижий, важкий, із тією холодною впевненістю, яка завжди робила мої коліна слабшими. Лише губи не змінилися. Такі ж повні. Яскраві. Непристойно спокусливі.
На жаль, я пам’ятала їхній смак.

Не можна було не помітити й те, як він одягнений. Його стиль теж трохи змінився. Говорив про любов до контролю, випромінював силу і смак.
Глибоко-чорний піджак спортивного крою з фактурним патерном. Темно-сині джинси, що сиділи на ньому краще, ніж на моделі.
Шкіряні черевики, начищені до дзеркального блиску.
І годинник — важкий, дорогий, недбало звисав із  зап’ястя.

Що казати — Лучано виглядав респектабельно, навіть надто.
Його постава, стримана манера рухатися, прямий байдужий погляд з-під темних густих вій передавали всім навколо один чіткий, недвозначний сигнал: Я знаю собі ціну.
І не боюся забрати те, чого хочу.

Я нічого не могла з собою вдіяти — просто відверто милувалася ним.
Що мені ще залишалося, коли поруч зі старим знайомим сиділа така жінка, переплівши пальці з його долонею?

Я майже з люттю шукала в Алессандрі хоч якийсь недолік… хоча б один. Але… їх не було.

На відміну від багатьох моделей і гостей агентства, з їх однаковими «штампованими» обличчями та глянцевими губами, Алессандра виглядала по-справжньому самобутньою і свіжою.