Пролог

— Дивись, куди їдеш! — вигукнула я, розглядаючи жахливі плями на куртці та джинсах.

А білі кеди… Вони наскрізь промокли, ввібравши в себе холодну осінню кашу. Якийсь бовдур на своєму блискучому джипі щойно облив мене з голови до п’ят.

Ще зранку світило вересневе сонце, і, звісно, я не взяла парасолю. Але варто було вийти з метро — небо ніби прорвало. Дорогою до агентства довелося насолодитися всіма «чудесами» осені, що підкралася непомітно.

У грудях усе здригалося від безсилого гніву. Хоч, мабуть, уже треба звикнути — деякі київські водії поводилися так, ніби жодного разу не відкривали ПДР. І чим дорожча була машина — тим огидніша манера їзди.

А на Печерську, де останні три тижні я працювала в модельному агентстві «Aurum Models», панував узагалі нескінченний парад марнославства. Тут жили люди без віку — доглянуті, глянцеві, загорнуті в люкс, як у броню.

Я зупинилася на переході та дістала дзеркальце, оцінюючи «шедевр», у який мене перетворив той водій.

— Та щоб тобі… — видихнула я. Макіяж потік, а волосся, яке я так довго вкладала, звисало на плечах мокрою втомленою мочалкою.

Найбільше жаль було одягу. Нові речі, які я насилу купила, бо ціни в столичних магазинах — то окремий біль — і ось, джинси та курточка безнадійно зіпсовані. Мої фінанси і так затягували похоронні балади, а тепер…

Та найгірше — сьогодні закінчувався мій випробувальний термін у «Aurum Models». Двадцять один день пекла, нервів, безсоння, але я вірила, що мене залишать. Не хотілося, щоб через мій потопаючий вигляд тритижнева боротьба полетіла шкереберть.

Я не могла дозволити собі втратити ще одну роботу. Після того, як мене вигнали з газети, у якій я працювала репортеркою, я вже не знала, куди податися. Пішла в агентство майже від безвиході — а родзинкою стало те, що раптом… мені сподобалось.

І, мабуть, уперше за довгий час я побачила бодай крихту надії.

Перестрибуючи через калюжі, я згадувала останні два роки.
Похмурі. Спустошливі. Ніби хтось малював моє життя лише холодними сірими фарбами.

Пам’ять різко повернула до того дня, коли я приїхала з Італії.

Я  виснажена зрадою Лучано. Ніяк не могла в це повірити, але я ж бачила все на власні очі, тож…
Залишилося сподіватися,  життя нарешті відкриє інші двері — я привезла матеріал, який міг би стати проривом. Інтерв’ю, фоторепортаж, нотатки, контакти. Я була впевнена: тепер мене точно підвищать.

Я навіть усміхнулася тоді, піднімаючись сходами. Наче дурепа.

Головний редактор — Гриневич — чекав мене у кабінеті.
Коли я зайшла, не привітався і навіть не спитав, як пройшла поїздка.

Просто мовчки дивився на мене зверху вниз.

— Сідай, — сказав нарешті.

Я обережно опустилася в крісло. Він рогорнув теку. На столі розсипалися чеки, квитки, акти — те, що я надіслала факсом, коли закінчилася моя відпустка і почалося офіційне  відрядження.

— Ти ж знаєш, Віро, — він зітхнув так, ніби втомився від самого мого існування, — наша газета не благодійний фонд.

— Я… не розумію, — ледве прошепотіла.

— Матеріалу немає.

У мене всередині щось холодно клацнуло.

— Як це — немає? Я все привезла! У мене записи, фото…

— Фото без дозволів. Інтерв’ю без підписаних угод. Нотатки, які не можна опублікувати. Те, що ти привезла, — це… нуль.

Він склав пальці в замок і вп’явся в мене поглядом.

— Ти маєш повернути всі витрачені кошти. До копійки.

У мене ніби провалилася підлога з-під ніг.

— Але… я робила все, що було в моїх силах.

— Мене не цікавлять твої виправдання.

Він відсунув до мене аркуш.

— Тут сума. Підпиши, що згодна її повернути. На цьому — все.

Я тоді сиділа, мов у жахливій тиші під водою. Не чула нічого, окрім власного серцебиття.

— У мене… немає таких грошей, — зізналася чесно, і голос зрадницьки тремтів.

— Не моя проблема. Розберешся.

…Відганяючи тіні минулого, я проскочила до будівлі агентства через службовий вхід і майже бігом рушила до вбиральні. Зітхнувши, змила залишки макіяжу, підібрала розпатлане волосся в низький вузол і подалася до роздягальні.

— Привіт, Віро! — усміхнулася мені новенька модель Сабіна, підтягуючи на собі чорний топ з логотипом агентства.

Весела, гостра на язик студентка — ми взяли її буквально тиждень тому. Вона одразу стала душею кімнати.

— Привіт, — я зняла промоклі кеди й поклала їх сушитися біля батареї.

Сьогодні був складний день. Усі дівчата готувалися до вечірнього кастингу для великої рекламної кампанії. Я мала допомагати — і як контент-менеджер, і як «універсальний солдат», бо половина персоналу досі хворіла.

Перевзувшись у свої старі туфлі, я лише скривилась: скільки разів я ловила погляди інших моделей, які зневажливо ковзали по моєму взуттю.
Ну нічого. Зарплата буде — куплю собі нові човники. Бачила чудові вчора в магазині.

— Посміхаємося і працюємо, — буркнула я.

— Дай Боже щедрих замовників, — підморгнула Сабіна.

— Віро! Зажди! — почула я голос Валентини Степанівни, адміністраторки. Вона з’явилася у дверях — підтягнута жінка в темно-синьому костюмі. — Вітаю, тебе з новою посадою контент-менеджера! Завтра прийдеш на пів години раніше — підпишемо документи. Відтепер ти — частина нашої творчої сім’ї «Aurum Models»!

— Справді? — я ледь не підскочила, відчувши, як всередині щось тепло стискається. — Валентино Степанівно… — голос зірвався, немов у прірву. — Я… справді вам підходжу?

— Звісно! — усміхнувшись, жвава шатенка легенько торкнулася моєї щоки. — А зараз — до роботи. Сьогодні буде справжня карусель, доведеться трохи попітніти! — підморгнувши, вона швидко попрямувала до хромованої стійки біля скляних дверей фотостудії.

Я ж, досі огорнута ейфорією, приєдналася до Сабіни та Оксани. Разом ми кілька годин метушливо зустрічали моделей, допомагали фотографам, носили реквізит і при цьому намагалися не збожеволіти від темпу.