Глава 9

Час невмолимо спливав, минула зима, природа знову розбуяла. Отримавши цілковиту владу в гаремі, я стала почувати себе вільною у діях і навіть мріях. День мого весілля близився, а я відганяла всякі думки про нього. Навчилася жити сьогоднішнім днем, цінуючи кожну мить свого дитячого безвинного життя, сповненого останньою іскрою щастя. Тепер я розумію Айше... Але намагаюся вважати, що наші ситуації різні, хоча насправді вони такі ж... Радувало лиш одне — Мелійшах знову сіяла щастям, бувши коханою жінкою Мурата. Тепер вона й справді без мого відома не робила й кроку. Япрак залишилась з носом і, здавалось, мала б страждати. Але ні, вона знову ходила життєрадісна і привітна. Навіть дивно... 

Сьогодні в мене був важкий ранок — спершу видавали платню наложницям і слугам, потім розбиралася з справами фонду. Водопровідна система Армана і комплекс його водоспадів були цілковито готовими, а це означало, що скоро Бею доведеться покинути санджак. Певно, після мого весілля його відішлють кудись. Ця думка перекривала мені дихання, коли я переглядала звіт коханого про виконану роботу. Так, саме коханого, мої почуття зовсім не змінилися і не зміняться ніколи хоч я і змушена вийти за іншого. Майбутнє брата важливіше мого щастя, хай так і буде... Не маючи сил зосередитись, я вийшла на терасу, щоб трохи розслабитися. Мої допитливі очі одразу знайшли Шехзаде і Бея, що прогулювались садом.

— Ти залишишся в Сарухані, Армане? — Шехзаде поглянув на свого вірного друга, якого сильно цінував. Однак, знаючи певні тонкощі стосунків і різні нюанси людського серця, Мурад розумів, наскільки Бею буде важко день у день бачити свою кохану поруч з іншим.

— Не знаю, Шехзаде... — юнак відвернув голову, немов цікавлячись квітами. Син Султана поплескав названого брата по плечу.

— Я б хотів, аби ти залишився. Ти став мені другом і братом. Але не можу наказати тобі.

— Вам і не потрібно наказувати. Ваше бажання — мій закон... Можливо, підемо в палац?

— Ні, прогуляємось ще... Не хочеться в палац, сьогодні гарний день.

— Так, справді гарний... — погодився юнак, посміхнувшись, та зірвав темно-червону троянду.

— Гарна квітка, — схвально посміхнувся Мурад.

— Королева, Шехзаде... Сильна, велична, прекрасна, неприступна і здатна себе захистити цими гострими колючками, — роздивляючись троянду, задумливо посміхнувся Бей.

— Квіти, як жінки, Армане. А жінки, як квіти... — легко кивнув Шехзаде.

— Подаруйте її Мелійшах Хатун, — юнак посміхнувся і простягнув її другу. Але той відгорнув цю пропозицію.

— Ні, Мелійшах — ромашка. Світлий лик непорочного добра... Але ти знаєш, кому треба подарувати цю твою троянду, — хитро посміхнувся юнак.

— Селіндж... — тихо мовив Арман, глянувши на квітку. — Істинна подоба цієї троянди.

— Не думай, що вона така сильна, як здається. Моя сестра занадто думає про когось, відрікаючись від самої себе. Якщо бути точним, занадто думає про мене, — посміхнувся, поглянувши на Бея. Той зам'явся в нечіткому речення, а лиш через мить тихо запитав:

— Вона справді радіє весіллю?

— Не вір в її усмішку. За нею — сльози... Ти й сам це знаєш... Коли ти востаннє бачився з Селіндж?

— Близько тижня тому, коли передавав звіт про виконану роботу. Мої обов'язки виконані перед Султаншею. Не смію більше її турбувати.

— А що Баязит Паша? — Мурад вигнув одну брову, згадуючи сестрині слова до нареченого, коли його спіймали за сваркою з Арманом.

— Обходить мене, Шехзаде. Певно, боїться злити Селіндж Султан.

— Правильно робить. Повір, мою сестру треба боятися. Вона, мов тигриця, самовіддано захищатиме тих кого любить. Я це вже неодноразово бачив. О, Армане, глянь, це ж вона. Он там, на терасі... Може перекажемо охоронцем, щоб спустилась до нас? — Шехзаде поглянув на сестру, а тоді на юнака.

— Не варто, Шехзаде. Не будемо забирати час Султани, — Арман журливо поглянув на кохану і відвів погляд. Коли ж хотів її знову побачити, на терасі стояла лиш тінь і трояндовий запах.

***

Селіндж Султан

Поспостерігавши за дорогими чоловіками з тераси, я хутко поспішала до них. Біля лавочки в саду, наздогнала юнаків, а Юсуф повідомив про мій прихід:

— Увага!

Шехзаде і його друг тут же розвернулися на голос. Побачивши мене, на їх обличчях заясніла легка невільна посмішка. Я хутко підійшла до них і граційно поклонилася перед братом, поки Бей поклонявся мені.

— Селіндж, рідна моя... — Мурад простягнув до мене руки, підкликаючи до себе. Я посміхнулася і неспіша наблизилась.

— Султано... — Арман почтиво кивнув головою.

— Сестричко, а я саме хотів наказати, аби тебе привели до нас, — посміхнувся Шехзаде. Врешті я теж озвалася.

— Привели? О небеса, я нічого не зробила, аби мене приводили твої яничари.

Юнаки ледь засміялися:

— Ні, не в тому сенсі. Прогуляємось разом?

— Та певно. Ох, знаю вас, забули мене вже зовсім. Самі гуляєте, а про мене навіть не згадуєте. Поки сама не прийду, вас не дочекаюся, — трохи ображено, злегка награно і заправлено посмішкою, я запримітила ту квітку в руках Армана і всміхнулася ще раз.

— А я хотів тебе покликати. Це він винен, — Шехзаде показав на юнака. — Він казав, що не треба.

— А ти не переводь на інших, — я щипнула брата і поглянула на юнака, що опустив погляд. — Не хотів мене бачити, Арман Бей?

— Як можна, моя Султано? Красти ваш час не хотів... — все ще не дивлячись на мене, мовив юнак.

— Шехзаде... — нас потривожив голос вартового. Мурад поглянув на нього і підкликав того рукою. Ага щось прошепотів брату на вухо. Багата міміка Шехзаде зобразила легку хитру посмішку:

— Ви гуляйте, а мені треба в палац ненадовго, — Шехзаде поглянув на нас і рушив.

— Все добре? — зупинив його мій голос.

— Може мені йти з вами? — докинув Арман.

— Ні-ні, будьте в саду. Все добре... — за мить від Мурада і тіні не лишилося. Я поглянула на Армана, помітивши, як забігали його очі. Кілька хвилинок панувала тиша, яку врешті наважився порушити Бей.