Глава 8

Так минали дні. Я ховалася в справах, рятувалася в них і від думок, і від нареченого, що наче переслідував мене. 

Арман поводив себе дуже стримано і коректно. Я страшно сумувала за своїм левом, хитрим котом, сміливим і палким, якого завжди знала. Але будь-який він викликав у моїм серці тепло своєю присутністю. Більшість часу він проводив тепер з Муратом, з яким вони стали нерозлучними друзями. Крім водопровідної системи Маніси і справ Шехзаде, юнак ще й допомагав у підготовці мого весілля за особистим наказом світловолосої Султанші. 

Мені довелося помічати ненависні погляди Баязита на Армана. Певно, мій наречений усе розумів і це його, звісно, злило. А мене злило те, що всякі там Баязити кидають люті погляди на мого коханого. Ох, в мене в голові повний збій. 

Брат часто запитував мене чи впевнена я, чи справді хочу заміж за того Пашу. Я не могла сказати, що все заради нього, але брехати не вміла. Та що там слова? Мурад все читав по моїх очах! Отож кожного разу після моєї мовчанки, він міцно обнімав мене, гладячи волосся. 

"Моя нещасна сестричка" — шепотіли його вуста. 

Валіде, здавалось, була спокійна і енергійна. А в гаремі з моїм приїздом в палац все змінилося. Мелійшах, як перша фаворитка, як моя служниця і подруга, стрімко зросла уверх. Її влада і сила знову стали неоспірною. Завдяки моїм інструкціям дівчина змогла налагодити стосунки з Шехзаде і тепер проводила з ним ледь не кожну ніч. Япрак помітно засумувала. Вона не могла розібратися з суперницею, адже боялася розізлити мене. А розраховувати на Валіде їй теж не приходилося. Тепер Аміра Султан була цілковито заклопотана моїм весіллям і її новим фондом, який вона таки вирішила побудувати на свої кошти. То має бути величний комплекс, що увіковічить її славне ім'я.

***

Сьогодні я з самого ранку знову подалася у справах. Арман, як завжди, супроводжував мене. Був полудень, як ми поверталися в палац. Хвацько зістрибнувши з коня, я зі своєю свитою та Беєм поволі рушила садом. Наче з-під землі, раптово перед нами з'явився Баязит Паша.

— Султано, вітаю вас, — поклонився чоловік. Я кивнула головою і рушила далі, та де там. — Султано, стривайте... Я хочу з вами поговорити, — важко зітхнувши, я зупинилася, звівши брову знаком питання.

— Про що, Паша?

— Султано, зовсім скоро наступить чудесний день нашого весілля. Я не можу дочекатися миті, коли...

— Тільки й того? — можливо, трохи нахабно, поглянула я. — Паша, в мене справ по горло. Ваші слова прекрасні, але залишіть їх для більш слушної нагоди. Якщо це все, то я піду... — за кілька хвилин я вже стрімко крокувала мармуровими сходами до палацу.

— Не варто так грізно, Султано. Він же не винен перед тобою ні в чому. Він такий же в'язень, як і ти... Як ми всі... — поглянув Арман. Мило з його боку вмовляти мене проявити ласку до суперника. Я посміхнулася.

— Він не в'язень, а ініціатор... Нічого-нічого, я йому покажу, що таке лізти, куди не просять. Хотів посмакувати султанського життя? Я йому це влаштую. За два тижні повзатиме на колінах, розлучення благаючи, — ми злегка засміялися, обмінюючись поглядами. Я помітила іскру в очах коханого. Звісно, такі обіцянки йому чути приємніше і спокійніше. В будь-якому разі сама лиш думка про мій Нікях спричиняє йому жахливий біль. На вигляд він спокійний, каже, що змирився, та я надто добре його знаю, аби повірити в це.

— Селіндж, Армане! — десь з саду почувся голос Шехзаде. Ми водночас розвернулися і побачили нашого принца поруч з фонтаном. З Мурадом були його фаворитки, які тут же мені поклонилися і, отримавши наказ мого брата повертатися в гарем, одразу зникли.

— Селіндж, сестричко, як твій фонд? — одразу ж запитав Мурад, беручи мене за руку та повівши до так званого трону під зонтиком, де дбайливі слуги накладали на стіл розкішні смачні і запашні страви. Дорогою я легко переповіла основне, поділившись з братом щасливими новинами.

Він сів на той диван, подібний до престолу, і посадив мене поруч.

— Армане, чого стоїш там? Сідай, пообідаємо разом, — юнак поклонився Шехзаде і сів на тахту, що була поруч.

— Селіндж, знаєш новину?

— Яку новину? — я здивовано поглянула на брата.

— Валіде їде в столицю. Лист від Повелителя прийшов, батько запрошує її.

— Дивно, чого б це?

— Навіть не знаю, сестро. Але не все так погано. Тепер ти — управителька гаремом, — ми всі втрьох легко засміялися.

— Титули й титули без кінця і краю. Вже не знаю, де ховатися від них, — я всміхнулася з сарказмом і обійняла брата.

— Я ж обіцяв тобі, що ти будеш управителькою.

— Ти й обіцяв, що я буду Великим Візиром, — ми знову засміялись. Так в смішках і жартах минув той день, а наступного ранку Валіде попрощалася з нами, дала настанови і вирушила в путь. Ми з Мурадом провели її до карети та повертались у палац, як враз невільно стали свідком наступної розмови:

— І запам'ятай добре, Арман Бей, твоє щастя, що Шехзаде любить тебе. Якби моя воля, вже і слід би твій простиг з мого санджаку, — я одразу впізнала цей голос: суворий і впевнений. Він належав, на мій подив, моєму нареченому. Скипівши з люті, я вже хотіла явитися і поставити нахабу на місце, але Мурад притримав мене з метою почути все.

— Ви мені погрожуєте, Паша? Дарма ви так. На цій землі всі під Аллахом ходимо. І він свідок, на мені менше гріхів, ніж на вас. До того ж це не ваш санджак, — це прозвучав голос Армана.

— Як ти смієш зі мною так розмовляти?! Опам'ятайся, нахабо, перед тобою перший Візир Сарухану! Усе, що ти тут бачиш, і повітря, яким дихаєш, і земля, по якій ходиш — усе з діда-прадіда було в володінні моєї родини. Я відібрав в тебе найдорожче — Султану, захочу — відберу можливість ходити і дихати, — зараз однозначно Баязит просто втратив можливість міркувати розумно і кипів в емоціях злоби і заздрості.

— Баязит Паша, запам'ятайте, якщо ви образите її — образите Селіндж Султан, я не подивлюся на ваш титул, — просичав юнак і рушив іти, але його співрозмовник хутко зловив за ліктя і притягнув до себе: