Глава 4

Селіндж Султан

Минуло понад тиждень.. В гаремі виконувався план, який врешті-решт обов'язково приведе ту кляту жінку до гибелі. Вона ж сама так охоче допомагала нам в цьому, розділяючи гарем на "своїх" і "ворогів". До того ж кількість других значно перевищувала.

Дільруба Султан проводила свій час зі мною, а оскільки ми знаходились у покоях Володаря, то постійне спільне проведення часу зближувало їх. Ох, скільки разів я удавала, що сплю, аби не заважати їх милим розмовам.

Сафіє теж навідувала мене стільки, скільки лише їй дозволяли. Вона й оселилася б поруч, якби Повелитель не мав нічого проти. Гевхерхан же набагато рідше поставала перед моїми очима, але я посилала це на її докори сумління. Певно, сестра винуватить себе в тому, що сталося. І хоч я помилялася стосовно неї, та це не так і суттєво. Падишах теж приділяв мені багато часу, але вкрай рідко зустрічався зі мною очима. Проте ми не розмовляли на всякі теми, які могли б мене повернути у біль спогадів.

Я одужувала з благословення небес. Потроху стала підійматися з ліжка. Гуляти покоями, потім навіть коридором. Уже від учора я можу цілком самостійно пересуватися палацом і говорити довгі речі, біль в серці і по всьому тілі теж минув, а це означало одне — я одужала і час повертатися до нормального життя. Хоча сили і настрою в мене досі немає, все ж я усіх переконаю, що здорова, аби швиденько втекти з цих покоїв. В дану мить я сиджу на тахті, граючись своїм волоссям. Мої речі, які за останній час переїхали сюди разом з їх власницею, зараз переносять у мої апартаменти. За всім цим слідкує Джем Хатун і Мелек Хатун.

Раптово відчиняються двері і гордою ходою заходить Падишах. Він подає мені знак рукою, аби не вставала, щоб поклонитися і сідає поруч, взявши мою ніжну ручку у свою сильну й теплу. Ми мовчимо. Ми вже давно не знаємо про що говорити разом. Я виросла і невинність між нами зникла. Не думайте, це, звісно, не перше непорозуміння між нами. Але раніше було легше, адже винною була я. Я одразу просила пробачення, іноді говорила красиві слова про мою доньчину любов і відданість. Найбільшою популярністю горіли міцні обійми, в яких я так щиро по-дитячому повисала в батька на шиї. Він пробачав мені все. І я ніколи навіть уявити не могла те, що одного дня впаду в немилість. Занадто сильно він любив мене. А я його. Нас пов'язало щось більше, ніж те, про що заведено говорити, коли йдеться про Повелителя і його дочку. Ми були друзями. І хай свідомість скупих на уяву людей розірветься до чортової матері. Але так, ми були друзями. Та казка не буває вічною. Сьогодні він дивиться в мої очі і бачить там себе. Себе такого ж юного, закоханого, вірного... Я виросла, перейнявши від нього благородність, людяність, милість, вірність людям... І саме моєї схожості на нього він не може пробачити, немов передчуваючи, що я, як і він, пройду тією ж стежиною, зроблю ті ж помилки. Він в душі карає мене за його власні проступки... Таке це життя... Дивне і неосяжне для звичайного людського розуму.

— Селіндж, — Володар важко порушує мовчання. Цього разу миритися складніше. Він відчуває вину, його вчинок ледь не погубив мене. Та от біда, Падишахам не пристало просити пробачення і визнавати провину... Хоча... Падишахи ж теж люди, які мають підкорятися законам моралі, чи не так? Все набагато складніше, ніж можна уявити стороннім...

— Володарю? — я зводжу свій погляд до його очей і лякаюся всього болю і суму, що бачу там.

— Я знаю, це я винен у твоїй хворобі... Намагаючись бути справедливим і суворим до рідних, як і до інших, я забуваю про милість... Як же важко іноді бути Повелителем... Все, що я роблю — для твого добра. Але я і уявити не міг, що ти...

— Володарю! — я перебиваю його, оскільки слухати це вкрай важко. — Прошу, не треба. Ви не винні. Ніхто не хотів, щоб таке сталося. Забудьмо про це і більше ніколи не згадуватимемо...

— Селіндж...

— Прошу вас... Мені й так важко, не ускладнюйте все ще більше. Я виконаю свою частину угоди, не сумнівайтеся. Єдине, що я прошу — це, аби ви поступили так же...

— Донечка моя... Я не помітив, коли ти виросла... Але Арман Бей... Він не той, з ким ти будеш щасливою, — важко мовив Султан, а я легко всміхнулася. Але це була не усмішка щастя, а гримаса болі. Дика гримаса... Мені було смішно від того, що так боляче... Я не сприймала більше життя за райдугу, виявившись замкненою в монохромний світ печалі. І слова батька були всього лише якоюсь насмішкою наді мною. Певно, я забагато думаю. Іноді це шкідливо.

— Я навчуся жити у цьому царстві тіней, даю вам слово. Арман... він все одно не пробачить мені. Обіцяйте берегти його життя. Кляніться мені. Цього достатньо... Я не стану ризикувати ним... Ви можете підібрати для мене гідного на вашу думку нареченого. Мені байдуже. Піду за кого накажете. А тепер дозвольте мені повернутися у власну спальню. Я трохи стомилася... — без всякого дозволу я встаю, присідаю в поклоні і, гордо розправляючи плечі, направляюся в жіночу частину палацу. Ідучи цим довгим коридором, розумію — мене й справді тепер не вбити. Мені байдуже. Більше немає, що втрачати окрім рідні. І нехай тепер вороги бояться, милості не буде.

Увесь день я провела на терасі, де сонце ніжно пестило мою шкіру. Я вчилася жити так, розуміючи, що доля надто жорстока, а я занадто наївна.

— Селіндж, рідна моя... — чується позаду голос Дільруби. Я їй рада, що там приховувати.

— Проходьте, Султано...

— Прогуляймось садом. Ти так давно не виходила з палацу...

— Щось настрій не той. Не хочу... — я апатично махаю рукою, мовляв "не треба мені ніяких прогулянок". Проте Султанша невблаганна. Врешті мені довелося погодитися.

Дільруба зраділа так, наче я сказала, що дарую їй увесь світ. Я навіть здивувалася такій поведінці кадини. Вона тут же підняла мене з дивану, відвела в покої, посадила перед дзеркалом, зробила зачіску. У волосся вплела низки кольорових дорогоцінностей. Це її улюблений образ. Потім одягла мені шаль і навіть парфумами змастила декольте і частину шиї біля вух.