Селіндж Султан
Тиша... Темрява... Мені страшно, але водночас спокійно. Нічого не болить, ні про що не хвилюється серце... Мені добре... Раптово чийсь наполегливий голос кличе мене... "Селіндж... Селіндж"... Це знайомий голос, але я не знаю кому він належить. І не бачу куди йти. "Де ти?" — я плаксиво озиваюся... "Там, куди тебе заведе твоє серце...". Раптом я бачу білий прохід, немов світло в кінці тунелю. Я часто читала подібні історії, але ніколи не вірила в них. Виявляється, це правда? Що ж це значить? Я справді померла? В цю мить мені стає справді страшно. Світло манить мене, але чомусь щось не дає піти туди. Невже я така грішна, що так і залишуся в цій темряві навіки?!
— Селіндж, навіщо ти так зробила? — раптово я чую голос Армана... Мені стає ще страшніше.
— Арман? Де ти? Ти теж помер? — шепочу я пересохлими вустами.
— Я у твоєму серці. Ми помираємо разом...
— Армане, пробач мені. Я була змушена сказати тобі цю брехню... — метаюся в темряві, як враз знову ллється його голос.
— Хто тебе змусив?
— Володар! Він вбив би тебе, якщо я б це не зробила. Я захищала тебе, мені не залишили виходу... — у відповідь тиша... — Армане??
— Селіндж, я пробачаю тобі. Ти маєш жити! Я тебе кохаю, без тебе я не житиму! Ти маєш жити... жити... ити... ти... ии, — відлунням віддаються ті слова в порожнечі. Я знову сама, знову тиша, знову суцільна темрява.
— Селіндж, мила... Донечка моя... — раптово до мене долетіли кілька слів із реальності... Донечка? Невже мама приїхала? Мені кортить подивитися кому належать ті слова, я роблю зусилля. І враз, о диво! Сонячне проміння засліплює мене, я відчуваю, як болить моє тіло, моє серце. Ноги, руки — все, наче ватяне і я не можу поворухнутися... Страшенно болить скроня, відчувається туга пов'язка. Певно, падаючи, я розбила голову. Що ж, і моя кров тепер пролита на мармур Топ-Капи. Це доля всіх його мешканців. Відкриваю очі... Перед мною схилена чорна і нещасна Дільруба. Я навіть відчуваю тепло її руки, чую голос. То це вона звала мене донечкою? Значить, я маю цілих дві матінки? Від цієї думки я в душі посміхаюся. Нещасна так зажурена, потрібно її порадувати, але сили зовсім немає.
— Султ... ано...
Дільруба підстрибує, глянувши на мене. Потім розпливається у щасливій посмішці:
— Мила моя, моя рідна... Ти повернулася до нас...
— Я... рада... вас... бач...ити... Дільруба... Султ., — все, більше я не можу ні слова мовити, лише важко дихаючи, заповнюю легким стогоном покої.
— Донечко, я так хвилювався... Пробач мені, Селіндж. Ми всі молилися за тебе. Моя маленька Султана... — ллється винуватий і щасливий голос Падишаха. Я звожу на нього погляд і миттю закриваю очі. Боляче згадувати, боляче дихати. Боляче водночас і фізично, і морально... Він важко видихає:
— Все мине, доню... Щось болить?
— Все... бо...лить, — ледь видаю я, не розплющуючи очей. Потім же навпаки відкриваю їх, милуючись сонячним промінням. Дільруба та батько щось мені говорять, потім приходять лікарі, слуги, але я мало реагую на них. В мене ще слабка реакція... До полудня моє самопочуття покращується і я вже навіть можу говорити. Мало, але все ж... Султан вийшов у справах, набридливі родичі теж розійшлися. Зі мною залишилась лише вона — Дільруба.
— Скільки я так спала, Султано?
— Трохи менше, ніж добу, сонце...
— Які новини?
— Всі дуже за тебе хвилюються, люба.
— Султано, — я поставила свою руку поверх її. — Ви маєте дещо для мене зробити...
— Що? Що ти хочеш?
— Щоб зі мною не сталося вбережіть Ердогана і Мурада. Бережіть між ними мир і доведіть справу з Мегей до кінця...
— Селіндж, нічого з тобою не станеться! Що ти говориш? — трохи жахнулася моїх слів кадина.
— Обіцяйте мені...
— Добре, обіцяю... — я полегшено видихнула.
— Ви весь час біля мене. Ідіть відпочиньте, я посплю поки... — Дільруба відмовлялася та все ж я змусила. Скоро я справді заснула.
Вийшовши з покоїв Повелителя, де відпочивала юна Султанша, чорнява кадина направилася у свої апартаменти. Дільшах чекала її біля дверей:
— Султано, — одразу підбігла служниця, навіть не поклонившись. — Які новини? Як Селіндж Султан?
— Опритомніла, але ще дуже слабка... Наче загрози життю як такої немає, але вона дуже розбита. Вона може померти не від хвороби, а від того, що не налаштована на одужання... Дільшах, я боюся... — Султана пройшла покоями, важко впавши на диван.
— Аллах захистить, — боязко мовила служниця.
— Амінь...
— Султано, а що робитимемо з Мегей?
— Все, що мали до цього. Повідом Міхрімах Хатун.
— Як накажете...
— І підготуй мені хамам. Хочу відпочити...
Хамам допоміг розслабитися, але не забути. Все ж як намагалася чорнявка заснути, це їй не вдалося. Отож важко зітхнувши, вона одягла свою шаль та поспішила до покоїв Повелителя.
Побачивши, що Селіндж спить, жінка вирішила прогулятися садом.
***
Будинок Селіма Паші
Як тільки сонячне проміння осяяло сплячий Стамбул, Арман поринув в сон... Варто сказати це був найдивовижніший сон за все його життя, адже мав віщий характер...
Ранок у його ж будинку, поруч стоїть вино, на серці — камінь. Все, як насправді. Йому важко повірити, що Селіндж зникла для нього назавжди. І все одно він продовжує її кохати. Раптом на плече сина впадає тепла батькова рука:
— Селіндж в небезпеці. Їй дуже погано, Армане...
— Звідки ви знаєте? — сполошився Бей. Батько похитав головою і залишив сина.
— Мені треба знайти її! Я мушу дізнатись, що вона думає насправді, — вирішує юнак. Він підіймається і йде до палацу не знайомими йому досі дорогами. Перед ним постійно мерехтить чийсь до болю знайомий жіночий силует, але здогнати його Бей не може. Він шукає кохану повсюди: в палаці, в саду, в місті — даремно. Наче земля розступилася. В нього поволі підіймається паніка і страх за свою милу Султану. Раптово перед його очима знову пробігає той силует:
#8580 в Любовні романи
#270 в Історичний любовний роман
#1973 в Жіночий роман
Відредаговано: 26.11.2022