Глава 5

Олександра шукала того незнайомця зі зеленими очима, але його ніде не було. У дівчини навіть почало складатися враження, що його і не існувало. Думала, що це яскравий плід її уяви, яка вкрай гарно розвинута. Але їй не хотілося вірити, що це лише здавалось.

Стала переконувати себе, що цей незнайомець справжній, і він просто швидко пішов. Можливо кудись поспішав...

Раптово дівчина пустила сльози. Вони стали котитися її щоками та накрапати на темний стіл. Їй стало сумно. Олександра розуміла, що ці емоції надумані. Вона не мала кумекати про якогось зеленоокого незнайомця, адже мала чоловіка.

Понад хвилину дівчина сиділа непорушно. Думала про свого красеня Миколу, який за ці п'ять років неабияк змінився. Він перестав бути романтиком. Став забувати про їхні маленькі річниці та навіть про великі згадував тільки тоді, коли про це йому казала дружина.

- Вибач, робота, - говорив постійно Микола. - Ти ж знаєш, що посада директора забирає багато часу. Згадай, коли твій батько приходив додому.

- Угу, - відповіла засмучена Саша, яка в дитинстві фактично не бачила батька. Він постійно був на роботі, але попри це інколи виривався зі стальних обіймів справ та проводив час зі сім’єю. Звісно цього було мало, але Саша пам'ятала кожний такий чудовий день, та він викликав у неї світлу та теплу радість.

Олександра розрахувалася за каву та повільним кроком пішла до психотерапевта. Вона фактично вже не думала про незнайомця, бо її мозок стала отруювати інша думка - вдома на неї чекала свекруха.

Білявка молилася, щоб остання кудись поділася. Мріяла, аби вона захотіла піти на шопінг та зникла до самого вечора, але це малоймовірно. Аліна Григорівна сидітиме вдома та шукатиме до чого доколупатися, адже вона майстер із цієї справи. Її не годуй хлібом, а дай займатися таким.

Але дівчина  попри все надіялася на краще. Невдовзі дійшла за адресою. Її психолог знімав або володів приміщенням на першому поверсі багатоповерхівки. З однієї сторони від нього знаходився банк, а з іншої - винний магазин.

Зі свого боку це розсмішило Олександру, адже, на її думку, це виглядало смішно.

Типу взяв кредит, сходив до психолога, не допомогло, і саме тому пішов до крамниці та набрав спиртного, яке точно трішки вгамує душевний біль, але не на довго. Вранці все повернеться з більшою силою, а також до цього може додатися страшнюче похмілля.

- Добрий день! - проказала до Саші приємна жінка років п'ятдесяти, яка мала коротке темне волосся та тонкі риси обличчя. Одягнута вона була у коричневу сукню, яка виділяла її сірі очі.

- Добрий день, - промовила дівчина, оглядаючи приміщення, яке було у світлих тонах.

- Сергій Іванович зараз вас прийме. Поки присядьте на диван.

Олександра послухалася жінки та примостилася на вказаний об'єкт інтер'єру. Він був обтягнутий білою шкірою або замінником цього матеріалу. Проте дівчина надіялася на останнє, бо не розуміла людей, які заради своїх забаганок вбивавали невинних тварин та робили із них різні речі. Саме тому Саша завжди прискіпливо обирала собі взуття та верхній одяг. Уже понад п'ять років вона не одягала на себе вбитих братів менших.

Микола до такого вподобання дружини відносився нейтрально. Він вважав, що не варто цим перейматися, адже життя коротке та не варте подібного бідкання, а тому сміливо купував речі зі шкіри та хутра.

Саша кинула свій погляд на газетний столик. Там лежали різноманітні журнали, але дівчина не встигла до них торкнутися, бо жінка, яка їй запропонувала сісти, змусила її встати:

- На вас уже чекають.

Олександра попрямувала до світлих дверей, за якими ховався подібний інтер'єр, але з більшою кількістю меблів. Там було два дивани, поставлені один навпроти одного, а між ними примостився скляний столик.

Далі дівчина стала оглядати інші дрібниці інтер'єру, але її очі одразу кинулися у зелені смарагди її лікаря. Олександрі перехопило дух. Їй стало здаватися, що це був саме той незнайомець із кафе.

У дівчини навіть зріс настрій, адже це виявилася не фантазія мозку. Це викликало хвилювання, що аж не могла говорити. Вона кліпала та не знала, як себе поводити. Все якось змішалося у голові та стало нагадувати вінегрет.

- Мене звати Сергій Іванович, - проказав його приємний голос, який хотілося слухати вічно, адже мав приємне звучання. - Сідайте на диван.

Олександра послухалася. І тепер дивилася на свого лікаря з іншого ракурсу. Вона не могла намилуватися ним. Її зачаровувало його темне волосся, легка щетина, тонкий ніс, красиві губи та чіткі вилиці. Не менше вражало тіло.

Блакитні очі Олександри бачили, що під чорним костюмом ховається підкачані руки, ноги, спина, груди...

Дівчина так захопилася його зовнішністю, що не помітила, як він  запитував її ім'я. Тільки з третього разу вона почула його запитання та швидко відказала:

- Олександра.

- Чудово, - сказав він та також присів на диван. - Яка ваша проблема? Що вас турбує?

- Що? - перепитала дівчина, бо досі не могла адекватно сприймати його питання та думати. Її переповнювали емоції.

Чоловік підняв свої густі брови. Його дивувала поведінка клієнтки, що якось дивно зиркала на нього. Однак він зі свого боку розумів, що це могло означати, але не виключав того варіанту, де доволі гарна дівчина перед ним просто налякана та у такий спосіб закривається від нього. Не хоче ділитися зі своїми болючими негараздами.