Чорний олівець залишав на блідій шкірі слід. Блондинка, яка тримала його в тендітних руках, малювала на своїх повіках широкі стрілки. Останні підкреслювали очі, який мали колір неба у ясний день та колись блищали щастям, але зараз усе було не так. Ці два аквамарини перестали горіти. Деколи у них прокидалося щастя, але швидко затухало.
Проте це не псувало красу дівчини, яка нещодавно відсвяткувала свій двадцять п'ятий день народження. Олександра абсолютно не хотіла його відзначати.
Бажала, щоб цей день був звичним, але її родичі вирішили, що все мало бути так, як вони цього хотіли, а не іменинниця. Таким чином відбулося свято, яке нині вона не бажала згадувати.
У неї залишалося десять хвилин, щоб нафарбувати вії чорною тушшю, а також виділити пухкі губи червоною помадою. З цим дівчина впоралася дуже швидко. Тепер її макіяж був готовим. Великі блакитні очі дивилися на відбиття у дзеркалі.
Саші подобався свій вигляд, але він не приносив їй радість. Вона хотіла відчувати захоплення собою, але не могла. Хоча розуміла, що не в кожної була така гарна фігура, очі, губи, тонкий та акуратний ніс, виразні вилиці та світле від природи волосся, яке було настільки рівним, що воно не піддавалося завиванню.
Олександра ледь помітно собі усміхнулася, а далі знову згасла та згадала, що час не стояв на місці стовпом. Він невпинно біг та його напрямок незвіданий.
Ніхто на світі не знав за чим чи ким гналися секунди, хвилини та години... Хтось, звісно, міг гадати, що вони тікають. Однак у такому разі варто знайти їхніх ворогів, які так залякали та змусили показувати п'ятки, але хто цим мав займатися? Люди? Ні! Ніхто годинами не сидітиме та не розбиратиметься, що таке час, та чому він не стояв на місці…
Дівчина відчинила шафу. Перед нею вишикувалася величезна кількість суконь. Спочатку рука потягнулася до чорної, але в останню секунду Саша згадала, що йде на день народження своєї подруги.
- Не варто одягати таке темне, - гучно сказала вона у голос. - Марія мене з'їсть із кишками. Треба щось позитивне. Не чорне.
Тому вибір впав на фіолетову сукню, яку для неї пошив дизайнер, що працював у фірмі її чоловіка. Остання зі свого боку досталася йому від батька Олександри, який вважав, що не жіноче це діло вести справи такої великої компанії.
Дівчина не злилася на таку думку, бо не мала жодного бажання працювати у такій сфері. Їй ніколи не подобалося займатися одягом та конкурувати з іншими фірмами на ринку, які шили подібні речі. Саша обрала сферу, де вважала можна ширше показати свою творчість, - комп'ютерне моделювання.
Їй подобалося виконувати різні проєкти, а особливо якщо вони складні та потребували нестандартного мислення та виконання.
Саме ця робота допомагала забути негаразди, які мали місце понад рік тому.
Саші навіть було боляче просто згадати про те, а якщо починала думати, то одразу впадала у глибоку депресію, що по шматочках знищувала її тіло та душу.
Дівчина одягнула сукню. Вона сіла ідеально на її фігурі. Руки, спину, груди та тонку талію тканина облягала, а далі до колін розвіювалася. А родзинкою цього вбрання був незвичний бантик на поясі, який нагадував метелика у польоті. Він був не фіолетовим, а жовтим, що дуже сильно його виділяло.
- Вона тоді дуже личить, - проказав за спиною чоловічий голос.
Дівчина обернулася до джерела звуку. Це стояв її чоловік - Микола Байбалюк. Його сірі очі дивилися на білявку з під чорних вій та ловили задоволення, бо вона виглядала неймовірно привабливо. Йому хотілося підійти до неї, обійняти, а потім скинути цю сукню, яка прикривала її бездоганне тіло. Бажав її.
Однак тримався. Він тільки усміхнувся та уявив, що таке робитиме з дружиною ввечері, коли вони повернуться додому, та Саша буде в кращому настрої від декількох келихів червоного вина, бо зараз він бачив на її прекрасному обличчі сум.
Такий стан відверто дратував чоловіка, який набагато легше пережив ту втрату, яка трапилася. Чоловік знав, що треба жити далі, а не тужити, як його дружина, що стояла перед ним у неймовірній сукні, але випромінювала холод.
- Вона тобі личить, - знову проказав він, мов забувся, що вже говорив це.
Олександра усміхнулася. Їй було приємно чути такі слова від нього. Вони мали певний заспокійливий ефект для неї.
- Дякую, - тихо відказала вона.
- Але тобі краще без неї
- Невже?
- Так, - підтвердив він. - Ввечері я тобі це доведу. Обов’язково.
- Буду чекати, - відповіла Саша, а в голові почала думати, які туфлі варто буде взяти під цю сукню.
- Гадаю, що жовті, - сказав Микола немов прочитав думки своєї дружини.
- Що? - незрозуміла вона.
- Туфлі, - підійшов він до неї, обійняв за тонку талію та поцілував у ніжну шию. Саша пахла неабияк приємно. Ці парфуми вона використовувала майже п'ять років. У них чувся аромат фіалки та жасмину, а також нотка ванілі.
Микола на мить згадав, як вперше затягнув у свої легені цей запах. Це сталося на їхньому другому побаченні під час танцю. Тоді вперше обійняв дівчину та відчув її тендітне тіло, яке пахло коханням.
#8846 в Любовні романи
#3450 в Сучасний любовний роман
#1997 в Жіночий роман
Відредаговано: 04.06.2024