Розділ 25. Чорний

Попередження:

Цей розділ містить тригерні теми, а саме: суїцидальні думки і спроби самопошкодження. Будь ласка, якщо ви знаєте, що ця тема може вам зашкодити, пропустіть цей розділ і перейдіть до наступного. Бережіть себе.

Макс

– Максе! Ма-аксе!

Ксюша сиділа поруч, залита сонячним сяйвом. Я сонно закліпав очима, роззираючись довкола. Ми опинилися посеред луки, вкритої морем диких квітів. Блакитне небо височіло над нами, по-літньому яскраве.

– Де ми? Це сон?

Ксюша весело розсміялася, закинувши голову назад. Її чомусь розпущене волосся хвилею впало з плечей на спину. Промені світла виблискували на ньому, як і на обличчі.

Вона наче світилася. Як фея.

– Хіба це важливо? – ніжно посміхаючись, поцікавилася вона.

Примружившись від яскравого сонця, вона повернулася до мене і раптом торкнулася мого носа рожевою квіткою конюшини. Я мимоволі вдихнув ледь відчутний аромат, не в змозі відірвати від Ксюші очей.

– Не думай. Відчувай, – прошепотіла вона. – Живи тут і зараз.

Щось в її словах було не так. Чи, можливо, в голосі?

Нахмурившись, я сів. Кольори довкола при цьому трохи зблідли. Лише Ксюша залишалася такою ж яскравою, як і завжди.

Щойно я про це подумав, за її спиною виникла чорна неясна тінь. Вона не мала чітких контурів і, схоже, Ксюша її не відчувала.

– Чому? – спитав я, переводячи погляд з неї на тінь і назад.

Посмішка Ксюші стала сумною.

– Тому що завтра може не настати.

На цих словах тінь збільшилася. Вона стрімко розширювалася, поглинаючи все більше світла, яскравих кольорів і тепла. Я з жахом спостерігав за нею і за Ксюшею, яка більше не посміхалася, проте тіні досі не помічала.

– Куди ти дивишся? – спитала вона, збираючись повернутися.

– Стій... – я потягнувся до її тендітних пальців, що утримували квітку, та схопив... повітря.

Ксюша зникла. Лишилася лише тінь. Довкола темнішало так стрімко, що зовсім скоро не залишилось ні сонця, ні неба, ні квітів на луці. Все втонуло в цій жахливій чорній дірі. Вона поглинала все світло, до якого могла дотягнутися, і воно зникало безслідно.

– Ксюшо! – закричав я.

Не роздумуючи, я схопився на ноги і стрибнув просто в непроглядну чорноту.

Бі-біп. Бі-біп. Бі-біп.

Застогнавши, я навпомацки відшукав під подушкою телефон і вимкнув будильник. Перевернувся на спину. І наступної миті різко сів, пригадуючи сон.

Ксюша. Вона говорила щось про те, що завтра може не настати... Поки її не поглинула чорна тінь.

Важке зітхання вирвалося з грудей, коли я зажмурився і провів рукою по волоссю. Я просто сходжу з розуму.

Відпустити Ксюшу і так було важко. Більше, ніж важко, та вона мала рацію. Ми не можемо так продовжувати. Знадобилось більше тижня, щоб це зрозуміти.

Вона заслуговувала на краще, ніж одержимість і постійні ігри. Вона заслуговувала на кохання – справжнє і щире. Я не був певен, що мої почуття колись до нього доростуть. А отже, краще її відпустити.

Навіть якщо це вбиває мене з кожним днем все більше.

Глибоко зітхнувши, я встав з ліжка і підійшов до вікна. Сіре небо не обіцяло жодного променя світла. Я не знав, радіти цьому чи ні.

Швидко прийнявши душ і зібравшись, я вийшов в коридор. Мама вже була тут як тут.

– Куди ти так рано? – спитала вона, хоча й сама уже була з макіяжем, незмінним пучком і в костюмі.

– У мене є деякі справи, – пробурмотів я, вже натягуючи куртку.

– А поснідати?

– Перехоплю щось по дорозі, – відмахнувся я.

– Ти сьогодні приїдеш на фірму? Еліні потрібна твоя допомога – до суду лишилося всього два тижні.

Я вже збирався погодитися, але щось мене зупинило. Сам себе не розуміючи, я похитав головою.

– Навряд.

Мама нахмурилася.

– Це через ту дівчину? Ксюшу?

Та чому всі про це питають?

– Це через навчання, – з наголосом на останньому слові я відчинив двері й вийшов за поріг. – Побачимося ввечері.

До університету я дістався доволі швидко – на маршрутці. Зазвичай коли машина була у Дена, я їздив на таксі, але сьогодні ноги самі понесли мене на зупинку.

Хотілося відтворити поїздку з Ксюшею, але нічого не вийшло. Пасажири невдоволено штовхались і лаялись, якщо не встигали вчасно пробратися до виходу. Хтось постійно передавав на проїзд, а потім ще й доводилося передавати назад від водія «решту». Було тісно і душно.

Схоже, минулого разу мені сподобалась поїздка лише через Ксюшу, притиснуту до мого боку.

Діставшись, нарешті, до університету, я ледве вибрався назовні і вдихнув на повні груди. Прохолодне повітря приємно бадьорило. Вирішивши, що в порожньому університеті зараз нічого робити, я залишився біля парковки чекати на Дениса.